Мертві душі - Микола Гоголь

"Ні, дякую".

"Я б недорого і взяв. Для знайомства по карбованчику за штуку".

"Ні, жіночої статі не потребую".

"Ну, як не потребуєте, то нема що й говорити. На смаки нема закону: хто любить попа, а хто попадю, говорить прислів'я".

"Ще хотів би я вас попросити, щоб ця угода лишилася між нами", сказав Чичиков, прощаючись.

"Та вже само собою розуміються. Третього сюди нічого плутати; що по щирості відбувається між близькими друзями, то мусить залишитись у взаємній їхній дружбі. Прощайте! Дякую, що відвідали; прошу й надалі не забувати: коли вибереться вільна годинка, приїжджайте пообідати, час провести. Може, знову доведеться прислужитись чим-небудь один одному".

"Атож, ще б пак!" думав сам собі Чичиков, сідаючи в бричку. "По два з половиною за мертву душу здер, чортів жмикрут!"

Він був незадоволений поведінкою Собакевича. Все ж таки, як би там не було, людина знайома, і в губернатора, і в поліцеймейстера бачились, а повівся, ніби зовсім чужий, за мотлох узяв гроші! Коли бричка виїхала з двору, він оглянувся назад і побачив, що Собакевич усе ще стояв на ґанку і, як здавалось, придивлявся, бажаючи знати, куди гість поїде.

"Негідник, досі ще стоїть!" промовив він крізь зуби і звелів Селіфанові, повернувши до селянських хат, від'їхати таким чином, щоб не можна

Коли бричка була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, що, знайшовши десь на шляху товстелезну колоду, тяг її на плечі, мов невтомна мурашка, до себе додому. "Гей, бородо! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не побіля панського двору?"

було бачити екіпажа з панського двору, йому хотілося заїхати до Плюшкіна, в якого, за словами Собакевича, люди вмирали, як мухи, але не хотілось, щоб Собакевич знав про це. Коли бричка була вже в кінці села, він підкликав до себе першого мужика, що, знайшовши десь на шляху товстелезну колоду, тяг її на плечі, мов невтомна мурашка, до себе додому.

"Гей, бородо! А як проїхати звідси до Плюшкіна так, щоб не побіля панського двору?"

Мужика, здавалось, утруднило це запитання.

"Що ж, не знаєш?"

"Ні, пане, не знаю"

"Ех ти! А вже й сивий волос пробився! скупердягу Плюшкіна не знаєш; того, що погано годує людей?"

"А! латаний, латаний!" скрикнув мужик. Додав він іще й іменник до слова латаний, дуже вдалий, але невживаний у світській розмові, а тому ми його проминемо. Зрештою, можна догадуватись, що вислів був дуже влучний, тому що Чичиков, хоч мужик давно вже зник з очей, і далеко від'їхали вперед, проте все ще посміхався, сидячи в бричці. Висловлюється сильно російський народ! і коли нагородить кого слівцем, то піде воно йому в рід і потомство, потягне він його з собою і на службу, і у відставку, і в Петербург, і на край світу. І як уже потім не хитруй і облагороджуй своє прізвисько, хоч примусь пишучих людців виводити його за найману плату від древньо-князівського роду, ніщо не поможе: крякне само за себе прізвисько на все своє вороняче горло і скаже ясно, звідки вилетіла пташка. Промовлене влучно, все одно що писане, сокирою не вирубується. А яке ж то буває влучне все те, що вийшло з глибини Русі, де нема ні німецьких, ні чухонських, ні всяких інших племен, а все сам — самородок, живий і меткий російський розум, що не лізе за словом у кишеню, не висиджує його, як квочка курчат, а вліпить відразу, як паспорт на вічне носіння, і нічого додавати вже потім, який у тебе ніс або губи — однією рисою змальований ти з ніг до голови!

Яка незчисленна безліч церков, монастирів з куполами, банями, хрестами розсипана по святій благочестивій Русі, така незчисленна безліч племен, поколінь, народів товпиться, рясніє і метається по лицю землі. І всякий народ, що носить у собі запоруку сил, повний творчих здібностей душі, своєї яскравої осібності й інших дарів Божих, своєрідно відзначився кожен своїм власним словом, що ним, виражаючи який тільки не є предмет, відбирає у вираженні його частину власного свого характеру. Серцевіданням і мудрим пізнанням життя озветься слово британця; легким чепуруном блисне і розлетиться недовговічне слово француза; вигадливо придумає своє, не кожному приступне, розумно-кощаве слово німець; але немає слова, що було б таке замашне, дотепне, так вирвалося б з-під самого серця, так би кипіло й дихало життям, як влучно сказане російське слово.

ГЛАВА VI

Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, що промайнуло без вороття, мені було весело під'їжджати уперше до незнайомого місця: байдуже, чи було то сільце, бідне повітове містечко, чи село, слобідка, цікавого багато відкривав у ньому допитливий дитячий погляд. Кожна будівля, все, що тільки носило на собі відбиток якоїсь примітної особливості, усе спиняло мене і вражало. Чи кам'яний, казенний будинок, певної архітектури з половиною фальшивих вікон, що один-однісінький стирчав серед брусованої тесаної купи одноповерхових міщанських обивательських будиночків, чи круглий, правильний купол, весь оббитий листовим білим залізом, піднесений над вибіленою, як сніг, новою церквою, чи ринок, чи франт повітовий, що зустрівся серед міста, — нічого не минала свіжа тонка увага, і, виткнувши носа з похідної повозки своєї, я дивився і на небачений доти покрій якого-небудь сюртука, і на дерев'яні ящики з цвяхами, з сіркою, що жовтіла вдалині, з ізюмом і милом, що миготіли з дверей овочевої крамниці разом з банками висохлих московських цукерок, дививсь і на піхотного, що йшов збоку, офіцера, занесеного Бог знає з якої губернії на повітову нудьгу, і на купця, що промайнув у