На Козацьких островах - Володимир Рутківський

Вдруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що і в нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі.

А ось тепер — третя зустріч. Що принесе вона?

Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Іслам-беком уже полягли б трупом. А там видно було б… Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників.

"Виберемося, візьму добрячу лозину і відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти", — спересердя подумав Швайка.

А Іслам-бек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за півкроку від смерті. Іслам-бек погладжував голене підборіддя і невідривно дивився услід погоні.

"Хоч би наздогнали, — молився Тишкевич про себе. — Хоч би наздогнали!"

— Не наздоженуть — сім шкур спущу, — хижо посміхнувся Іслам-бек. — А ти як врятувався?

Тишкевич зневажливо махнув рукою.

— За кулешею ті роззяви забули геть про все, — сказав він. — I коней залишили без охорони.

"І справді, роззяви", — подумав Швайка.

— Міг би й залишитися, — зауважив Іслам-бек. — Чи мало тобі за це платимо?

— Не міг, — заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові. Схоже, не простим татарським вивідником був Тишкевич. — От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя.

Іслам-бек скрипнув зубами.

— Розвелося їх у плавнях, наче комарів, — сказав він. — Гадаєш, один Швайка пошарпав нас, коли поверталися? Якби ж то! Ні, ще чотири такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що нікому з них не спадає на думку об’єднатися.

— Чому ж не спадає? — заперечив Тишкевич. — Спадає. Хоча б тому ж Швайці. Іслам-бек стукнув себе кулаком по коліну.

— Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою… — Іслам-бек посміхнувся. — Тим більше, що його голову Тугор-бек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.

— Я й так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака!

— То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?

Тишкевич хитнув головою.

— Ще б пак! — запевнив він. — З заплющеними очима знайду.

"Ой-ой-ой! — стривожено подумав Швайка. — Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не звикли виконувати накази".

І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися.

— То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, — наказав Іслам-бек. — А коли хтось залишиться в живих — твоїм ясиром буде. Можеш стяти йому голову, можеш продати.

— Та кому потрібна голова без тіла, — криво осміхнувся Тишкевич. — А золото — воно куди приємніше. Так що продам я їх… Тільки… тільки б мені ваше вбрання.

— Навіщо?

— Бо виділяюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на плавні — в кого першого стрілятимуть? Звісно, в мене. Бо й дурному стане зрозуміло, хто привів твоїх чаушів.

— Маєш рацію, — згодився Іслам-бек.

Помахом руки він підкликав найближчого і щось стиха йому звелів. Той, не гаючись, скинув свого халата і кудлату шапку-малахай. Тишкевич одягся і тепер нічим не вирізнявся з поміж інших ординців.

За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом з пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Іслам-бек.

— Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися у надійніше місце, — пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. — І що далі ми опинимося звідсіля, то буде краще.

Втім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора.

Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження.

— Тепер трохи поспіть, — порадив їм Швайка. — А я піду погляну, що воно і як.

Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися.

Швайка скрушно похитав головою.

— Здається, розшолопали, що й до чого, — сказав він. — Ну, хлопчики, тепер тримаймося!

Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней і упевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше.

За командою Іслам-бека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. У щілинах між стеблами перекотиполя було видно, як десятки зо два степовиків розсипом рушили у бік їхньої улоговини.

Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.

— Що б там не трапилося — ні слова! — звелів він. — Коли що — я сам вискочу. А ви щоб сиділи тихо, мов куріпки, зрозуміло?

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт — заклякне. Ступне — і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на