На Козацьких островах - Володимир Рутківський

Демкові перехопило подих:

— Від татар? — по хвилі перепитав він, не вірячи власним вухам.

— Саме так. Пан Кобильський послав мене з викупом за його людей. До речі, — Тишкевич націлив пальця на Демка, — за тебе він також дав викуп. І чималий, бо я йому підказав, що таких міцних та вірних хлопців, як ти, пошукати треба.

І хоч Демко ще до пуття й не знав, вірний він панові Кобильському чи ні, усе ж така похвала припала йому до душі.

— Ну, звісно… — зніяковіло промимрив він. — Але ж навіщо ви дали викуп за мене? Адже я, як бачите, сам утік.

— Та хіба ж ми знали, що ти у нас такий нетерплячий? — посміхнувся Тишкевич, проте його обличчя одразу набрало заклопотаного виразу і він запитав:

— То як же нам тепер бути?

— Ви про що? — не зрозумів Демко.

— Про те, що за свій викуп маєш заплатити.

— Та навіщо платити, коли я й так утік?

— Ні, парубче, так не годиться… Втік ти чи не втік, а за викуп треба панові платити. Чи, може, грошей катма?

— Та нема, — признався Демко. — Ні в діда немає, ні у родичів…

Тишкевич поплескав спохмурнілого хлопця по плечу.

— Не суши собі голови, — сказав він. — Я тобі допоможу. Тільки доведеться нам з тобою трохи затриматися у плавнях.

Демко відсторонився від Тишкевича.

— Я до діда хочу, — сказав він. — Дід, мабуть, переживає.

— Нікуди твій дід не дінеться. А плавні нам потрібні тому, що тут, — він погладив широкий пояс, — дещо є. То ж закупимо хутра у козаків і продамо їх у Маньківцях, Черкасах чи Переяславі. Частина виторгу — твоя. Тож за рік-другий зможеш сповна віддати панові свій борг. Ну то як — згода?

— Та я… — усе ще вагався Демко. — Мені б з дідом порадитися.

— Повернешся — тоді й порадишся. А залишатися, хлопче, треба. Бо не лише в багатстві слава. Треба, кажу тобі, вивести того татарського вивідника Швайку на чисту воду. То підеш зі мною, чи так і залишишся в степу?

— Та на біса мені цей степ! — вигукнув Демко. — Знаєте, як я тепер ненавиджу цю татарву з їхніми посіпаками?

Дурна Сила стис великого, мов кавун, кулака. Тишкевич подивився на нього і тихо порадів, що знайшов спільну мову з його власником.

А Демко знову зажурився.

— От тільки де взяти коней? — сказав він. — У степу без коня, самі знаєте…

— Можеш покластися на мене, — заспокоїв його Тишкевич. — Тут неподалік пасуться татарські табуни. То я в пастухів одного куплю для тебе. Гроші, кажу, ще є. А згодом віддаси.

— А це небезпечно?

— Ти про що?

— Ну… йти до тих пастухів… — схоже, Демкові зовсім не хотілося залишатися самому в степу навіть на коротку мить. — Вони ж можуть вас схопити.

— Навряд чи посміють. Ти десь тут заховаєшся, а я сам поїду. І не хвилюйся, я знаю, як з ними розмовляти… — Тишкевич показав якийсь блискучий круглячок. — Це охоронний знак. Мене чіпати не можна, бо я ж тут у справі викупу.

Повернувся Тишкевич набагато швидше, ніж Демко сподівався. За собою він вів на поводі двох коней.

— Навіщо нам двоє? — здивувався Демко. — У вас уже один є.

— Та я й сам це знаю, — посміхнувся Тишкевич. — То якого ти береш?

Демко вибрав низенького тлустого коника і потрюхикав слідом за Тишкевичем. На душі у нього було світло й легко. Незабаром він побачить діда свого і рідну Воронівку. От тільки непокоїли борги, в які він так несподівано вліз. Бо нікому ніколи не був винен, а тут зразу двом — панові Кобильському й Тишкевичу.

ПАСТУХ РАШИТ

— Терпи, Грицику, — прохрипів Швайка і облизав пересохлі вуста. — Терпи, козаче, отаманом будеш!

Швайка ніс на руках Санька. Після того, як Санько відвадив татарина, його ніби хто наврочив. Пройде кілька кроків — і зупиняється, начебто прислухається до чогось. На запитання відповідав не до ладу, або й зовсім не відповідав. Хіба що погляне так дивно, аж у Грицика по спині починають бігати мурашки. Та ще кволий якийсь став і чоло увесь час гаряче.

— Це минеться, — запевняв Швайка. — Я знаю.

А звідкіля він знає, не казав. Тільки коли на Санька щось ніби находило, Швайка брав його на руки і ніс. Як оце зараз. З самісінького ранку несе. А сонце вже от-от зверне на захід.

Санько марив. А може, й не марив. Просто йому ввижалося, ніби його й не було на світі і водночас він був. От тільки який він був із себе —