На Козацьких островах - Володимир Рутківський
Врешті Грицик зачерпнув ківш дніпровської води і рушив до куреня, двері якого завбачливий Санько підпер кілком. Грицик відкинув кілок і просунув голову у двері.
— Ось вам вода, — сказав він.
— А їсти як я буду? — почулося у відповідь.
Повагавшись, Грицик щез за дверима. За мить почулося пожадливе хлебтання.
— Дякую, хлопче, — сказав в’язень. — А тепер я й чорта смаленого з’їв би. Може, розв’яжеш? Та підійди ближче, не бійся… Ти куди?
Проте Грицик був уже надворі. Він хутко зачинив двері і підпер їх кілком. Був блідий як смерть.
— Ти що? — здивувався в’язень за дверима. — А хто мене годуватиме? У мене ж руки зв’язані!
— Неправда, — сказав Грицик. — Руки у вас вільні. От тільки ремінець ви забули заховати. Він у кутку на хутрі лежить.
В’язень коротко лайнувся. Згодом додав:
— Гадаєш, приємно, коли тебе якісь пуцьвіріньки зв’язують?
По обіді в’язень заходився виламувати двері. Мабуть, розлютився так, що вже навіть загрозливе Барвінкове гарчання його не лякало. Він уже й щілину прочинив таку, що міг виставити ногу назовні. Вгамувався лише тоді, коли Грицик увігнав у одвірок, перед самісіньким його носом, стрілу. Лише сказав:
— Таке мале — і геть здуріло…
Під вечір з очеретів долинуло:
— Пугу, пугу! Хлопці, агов! Живі-здорові?
Повернулися всі. Затрималися лише Швайка з Мациком. Під час нападу вдалося звільнити з десяток полонених, і зараз бувалі козаки подалися показувати їм найбезпечніший шлях додому.
Атож, повернулися всі. Щоправда, у Левка Заярного було перев’язане плече, у Перепічки на лобі виднілася здоровецька ґуля, а Байлемів Василь накульгував на ліву ногу. Проте на такі дрібниці ніхто не зважав.
— Ох, і доброго чосу ми їм дали! — збуджено повторював Левко. — Налетіли на тих бусурманів, мов буря.
— Теж мені буря, — посміхнувся Байлем. — Коли б не старі козаки, либонь, і досі сидів би у верболозі.
— І нічого не сидів би! — заперечив Левко і звернувся до Грицика: — Розумієш, вибралися ми за лози, а там…
З його розповіді хлопці довідалися, що Швайка вивів козаків на невеличкий татарський загін, що безтурботно розташувався у видолинку. І він, Левко, я-ак вихопив шаблюку, я-ак налетів на татарів…
— Він налетів… — знову пирхнув Байлем. — Тоді налетів, як Швайка з Вирвизубом чотирьох поклали. От хто бився — то це вони!
— Та хіба ж там розбереш, коли все закрутилося так, що й не втямиш, у який бік кидатися, — на мить зніяковів Левко. — Але я все ж таки одного вклав.
Лесь Одуд теж вклав одного. І Тиміш Перепічка. А Василь Байлемів упорався з двома.
Не хвалився один лише Володко Кривопичко. Але, схоже, що й він був задоволений. Володко зійшовся врукопаш з одним здоровилом-ногайцем, і той так загилив його у хвору щелепу, що вона одразу ж стала на місце.
— Свої не змогли, то татари помогли! — реготав Заярний.
Володко тихо посміхався. Говорити він ще не міг, і лише час від часу обережно торкався щелепи: чи не зійшла вона, не дай Боже, знову з місця.
— А наших там не зустрічали? — запитував Санько.
— Не було їх. Кажуть, на Воронівку наскочив інший загін. А його ми не знайшли.
З собою воронівці привели трьох татарських коней під сідлом. До боків у них були приторочені сакви. В одній знайшли дві шапки-малахайки.
— Це вам, хлоп’ята, — сказав Байлем. — Носіть і пам’ятайте мою добрість.
Хлопці миттю натягли малахайки на голову. Тоді поглянули один на одного і мимоволі розреготалися: викапані татарчата!
— Боже збав, і Барвінок не впізнає, — зауважив Левко.
І лише тут вони збагнули, що Барвінка немає поруч. Він один залишився стерегти в’язня.
Коли козаки підійшли до куреня, Барвінок знудьговано позіхнув і шмигнув у кущі. Хазяїн наказував йому стерегти острів від чужих. А від своїх — не наказував.
В’язень, кліпаючи очима, вийшов з куреня. Ковзнув поглядом по прибульцях, і врешті зупинився на Дніпрових просторах.
— Ти хто такий? — запитав Байлем.
— Потім скажу, — відказав в’язень. — Спочатку дайте пити…
Він пив, здавалося, цілу вічність. Вода струмками стікала по неголеному підборіддю, лилася за пазуху, зрошувала запилюжені черевики. Нарешті в’язень відставив корчагу убік і сказав:
— Хто я такий, питаєте? — і кивнув на хлопців, що знічено переминалися з ноги на ногу. — Ото в них краще поцікавтесь. Вони, бач, гадають, що я якийсь Тишкевич. А я того Тишкевича і в очі не бачив. Мені треба до Демида, товариша мого давнього. Чули про такого?
Василь Байлемів замислився.
— Здається, чув. Тільки він далеко звідсіля. Десь внизу оселився, і не на острові, а в плавнях… То ти таки не Тишкевич?
— І не був ніколи. Я Семен Задорожний з Байбузівки, є таке село за Черкасами. Може, чули? Ну от. Вирішили ми з друзями моїми до Демида дістатися, теж трохи покозакувати. От. А сюди я зайшов, аби запитати, де той бісів Демид оселився цього літа.
— А хутро хто брав? — запитав Грицик.
— Яке хутро? — здивувався в’язень. — Що ти мелеш, хлопче?
— Воно на місці, — сказав Одуд. — Я щойно дивився.
— От бачите…— в’язень широко розвів руками і посміхнувся.
Воронівці дивилися на нього і не знали, як їм бути. Ніхто
