Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

У неділю в нас завжди так. Поспішаємо насититися. Не знаю, як Кір витримує, а в мене ще два-три дні всі м'язи ниють.

Після чергового заходу, душу і вечері насилу змушуємо себе кілька годин попрацювати. Ми на ці гроші живемо, та й, що не менш важливо, несемо відповідальність перед величезною групою людей.

- Дякую, - видихаю машинально й опускаюся у вільне крісло. Кір, відриваючись від свого монітора, нерозумно дивиться на мене. Вказую на свій ноут. - Ти приніс із кухні? - Він мотає головою. - Дивно... Я впевнена, що залишала його там.

- Мабуть, не тільки в мене сьогодні проблеми з пам'яттю, - посміхається Бойка. - Він стояв тут, коли ми прийшли.

- Ні ж...

- Так само.

- Хм... Ну, може... - намагаюся не зациклюватися і не характеризувати цей вчинок як перший дзвіночок свого відриву від реальності. Усе під контролем, буває з усіма. І зі мною теж може бути. Іноді. - Мама написала, - повідомляю Кіру, поки підвантажуються системи. - Вони прилетіли, - Бойка не виявляє жодної реакції. Навіть не повертається до мене. - Може, сходжу до них завтра ввечері. Мама дуже кликала.

- Навіщо?

- Написала, що скучила.

- А ти?

- Не знаю. Три тижні її не бачила, - кидаю невизначено.

Кір якось надто цинічно хмикає. Але одразу ж пропонує:

- Підкину тебе і заберу.

- Дякую.

Так і робимо. У двір Бойка не заїжджає. Пригальмовує біля сусіднього будинку. Цілую його, перш ніж вискочити, махаю на прощання і раптом, тільки-но його тачка зникає з поля зору, відчуваю, як усередині виникає якась незрозуміла тривога. Ніби тендітна ємність із рідиною, вона бовтається в мені й на кожному русі загрожує лопнути.

Я обережна і стримана. Іду впевнено, але неквапливо.

Це пройде. Я зможу.

Входжу в будинок без стуку. Не крадуся, звісно, але так виходить, що ніхто не чує і назустріч мені не виходить. Орієнтуюся виключно на інтуїцію, прямую в бік кухні. 

- Нічого їй не кажи, - долітає до мене якась вказівка вітчима. - Я сам вирішу питання.

- Взагалі нічого? - голос мами такий тихий, насилу вдається розчути.

- Для тебе цього не було, - висікає Ренат Ільдарович ще жорсткіше.

Та тендітна оболонка, в якій містилася моя тривога, лопається, і груди мені заливає гаряча і гірка субстанція. Я не можу знати, про кого ведеться розмова, всі ці відчуття несвідомі й непереборні. Кожен удар серця, як гуркіт грому. Бах, бах, бах... Крок у такт. Не зупиняюся. Стискаю кулаки і, долаючи останній рубіж, переступаю поріг кухні.

Серце відразу обривається. Після натужного бігу бере паузу. Це полегшення. З мамою все гаразд. Вона посміхається. Розкриваючи руки, манить мене до себе. Усі системи всередині мене галасують, але я відповідаю щиро - усміхаюся і обіймаю її.

Рідкісна хвилина, коли все в моєму житті на мить знаходить баланс. На дуже коротку мить. Перш ніж буде зруйновано найголовніше.