Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Продефілювавши в якусь підсобку, залишає нас самих.

- У когось явно недотрах, - підсумовую за звичкою прямо.

Чарушин сміється й активно киває. А я, ніяково переміщаючись, ступаю вглиб лавки між величезними вазами з квітами.

- Слухай, споруди і для мене якийсь віник, - видаю несподівано. - Точніше, для Варі, звісно.

Респект Чарі, що не ірже зараз наді мною. У мене й без того, наче температура піднімається. Обличчя горить. Та й нижче... Усе палає.

- Щось конкретне? Троянди? Орхідеї? Півонії? Гіацинти?

- Блядь, я не все на вигляд розрізню... - зізнаюся вражено. - Щоб красиво було... Щоб ось як "ця" сказала... - недбало вказую рукою на порожню стійку флориста. - Щоб Любомирова зрозуміла все це відразу... Усе. Загалом, блядь... Зроби, будь ласка, як для себе. Тільки, момент, без ось цього всього лушпиння. Більші й більші квіти. 

- Буде зроблено, - посміхається Чара.

За сорок хвилин по тому я ввалююся в гуртожиток із величезним букетом троянд і з пишною пилюкою, що не припиняє палати. Якраз у тон букету. А він ніби як у масть моїм почуттям. Із жорстким покерфейсом повз усіх проходжу. І, треба ж, блядь, такому трапитися, на сьомому поверсі вперше за весь час, що ми з Варею разом, стикаюся з Кариною. Вона зупиняється, не дійшовши півметра до кімнати, і я ніби як вимушено, просто щоб не влетіти в неї на повному ходу, теж гальмую.

- Привіт, - каже Карина.

- Привіт, - спокійно відповідаю я.

Глянувши побіжно, виявляю не ті емоції, що мені б хотілося. У першу секунду малодушно відводжу погляд. Потім, доклавши зусилля, дивлюся все-таки в її блискучі очі.

- З якого приводу квіти? Якесь свято? - запитує, як зазвичай, ввічливо.

Воркувати не мушу, але поводитися більш-менш адекватно, а отже, підтримувати з людиною розмову, непогано б.

- Ні. Без приводу.

- Квіти без приводу? - видихнувши це, підтискає губи. Швидко закушує нижню і киває. - Молодець, - усміхається. Я все це оцінюю відсторонено. - А я в Ізраїль літала! Щойно повернулася. Відпочити хотіла. Відволіктися.

- Відпочила?

Намагаюся вести діалог. Виходить хреново, визнаю.

Карина чи то киває, чи то, навпаки, мотає головою - чорт зрозумієш. Сміється тихо і якось здавлено. Я напружено ковтаю. Стійко приймаю результат свого косяка.

І саме в цей момент з боку душових з'являється Варя. Далі все відбувається за лічені секунди. Побачивши нас, Любомирова викочує в подиві очі. Я морщуся. Вона в якомусь сердитому жесті смикає головою. А потім, зарозуміло задерши ніс, пиляє якраз у свою кімнату і стримано зачиняє двері. У замку двічі провертається ключ, а мене по вежі рубає дежавю. Контузить - не менше. Але я з дзвоном у вухах, більше не вловлюючи звуків ззовні, крокую один раз убік від Карини і шість - уперед коридором. Постукати не встигаю. Щойно опиняюся перед дверима, ті відчиняються. Побачивши мене на порозі, Варя оторопіло гальмує. Виразно тягне повітря - я знову чую і чітко бачу.

- Ти тут? Чудово! Ось! Я тобі шапку купила, - трамбує мені в груди строкатий шелесткий пакет. Машинально притримую його долонею. - Всього найкращого!

Разом зі скрипучим глянцем пальці її ловлю. Любомирова здригається і різко кривиться, немов зі сльозами бореться. Стрибок тиску. Максимум. Прострілює за грудиною до зірок перед очима. Сказати нічого не можу. Просто за звичкою заштовхую її в кімнату.

- Видихай.

- Сам ти... Видихай!