Вільні стосунки з босом - Ольга Вісмут

Гаразд, дорослий мужик може сам про себе подбати, а от маленький — ні. Лину в дитячу. Ніжка Єгорки заплуталася в ковдрочці. Він не зміг збагнути, як її витягнути, і почав смикатися. Заплутався. Злякався. Почав кричати.

Хапаю племінника на руки, намагаюся заспокоїти.

— Тихіше, тихіше. Усе добре. Ти всього лише заплутався, нічого страшного. Єгоре, припиняй, — колишу його.

Він із готовністю розмазує по моєму плечу соплі й сльози.

Двері в дитячу відчиняються.

Єгорка миттю припиняє плакати й тільки схлипує. Я обертаюся й натикаюся на серйозний погляд Зимнєва.

— Все нормально? — уточнюю в нього. — Ви не поранилися?

— Ні. Тільки присів на іграшку, — він раптом усміхається й показує солдатика.

Єгорка на моїх руках теж повертається до Вадима й тягне долоньку до своєї дрібнички.

Бос підходить до нас, а мені стає трохи соромно за свій зовнішній вигляд. Все-таки не розчесана й розхристана. При чому через цих двох чоловіків.

— Як тебе звати? — запитує він, дивлячись на племінника.

— Єгол, — відгукується той і сопе.

— А я Вадим, — бос простягає руку.

Племінник по-дорослому потискає її й заливається задоволеним сміхом.

— Це твоя іграшка? — бос показує йому солдатика.

Ось уперше бачу, щоб Зимнєв проявляв такі емоції.

— Так, — Єгорка знову тягне руку й забирає свою іграшку.

— Небезпечно з такими грати, — звертається Зимнєв до мене, а я тільки тисну плечима. — Він ще не доріс.

— Ми їх рідко дістаємо, — пояснюю. Потім звертаюся до племінника: — Ну що, будемо спати?

В очах Єгорки готова відповідь: яке там спати?! Тут такий цікавий дядько прийшов!

— Гаразд, я поки зроблю чай, — підморгує мені Зимнєв й дивиться на Єгора. — На добраніч, богатир. Було приємно познайомитися.

Єгорка махає йому рукою. Навіть забув, що зовсім недавно плакав. Я укладаю племінника в ліжечко, чекаю, поки він засне, і повертаюся до вітальні.

Зимнєв щось пише у своєму телефоні. На столику димлять дві чашки чаю.

Помітивши мене, бос плескає по стільцю поруч із собою.

— Нумо у мою кімнату, — кажу напівпошепки.

Вадим хижо усміхається й підхоплює чашки.

Мені трохи соромно за своє скромне помешкання. Відразу хочеться почати ремонт: обдерти старі шпалери, постелити нову підлогу, бажано з підігрівом.

І кімната в мене теж посередня. Гаразд, тут хоч диван новий, міцний.

Я густо червонію. У ногах усе ще відлуння події в коридорі. Я могла б тоді наполягти, і Зимнєв пішов би, але я не хочу.

Хочу залишитися з ним хоча б на цю ніч. Ні про що не думати й нічого не боятися. Просто бути разом, а завтра буде завтра. Але мені цікаво, чому він прийшов сьогодні? Чому його так хвилювало, що я не прийшла на корпоратив?

Чому він прийшов до мене?

Ну, навряд чи він міг скучити… або міг?

Я підтягую до дивана столик із ноутбуком. Іноді так лежу і відпочиваю, дивлячись якісь фільми. Поруч із ноутом ще є місце для чашок.

Ми сідаємо на диван із Зимнєвим, причому мене укладають в обійми. М-м, так добре. Чим би зіпсувати? Гаразд, почну з комедії, а далі подивимося. Вмикаю перше-ліпше кіно, хоча розумію, що нам незабаром буде не до нього.

— А підлеглі не чекають керівника?

— Ні. Я сказав, що їду в справах, — відповідає він і притискає мене до себе.

Я накриваю нас пледом.

— Еге ж, — обіймаю його за талію. — Знали б вони, що за справи.

Ми сидимо так ще трохи, спостерігаючи за героями на екрані. Я злегка змінюю позу. Чоловіча рука опускається на мої груди. Поли халата злегка розсуваються.

Я вдаю, що те, що відбувається на екрані найцікавіше, що може бути в моєму житті.

Але дихання збивається, коли його палець зачіпає сосок, перетворюючи його на твердий камінчик. До одного пальця приєднується другий. Вони злегка здавлюють кінчик.

Я мало не стогну, коли вся долоня Зимнєва накриває груди. Він окреслює пальцями сосок, а потім спускається по животу нижче і знову повертається до грудей. Мене прострілює імпульсами задоволення, які віддаються у нижній частині тіла.

Вигинаюся в його руках, впираються в його торс ліктем. Зимнєв злегка шипить, і я прибираю руку.

Його губи ловлять мої. Язики сплітаються, починаючи свій дикий танець. Його пальці знову на соску, продовжують свої тортури.

— Племінник не прокинеться? — запитує Зимнєв, відриваючись від мене.

— Ні, але звукоізоляція так собі. Я й так майже на мінімалку поставила звук фільму.

Ой, ні. Вечір точно не буде зіпсованим.

— Добре, — хрипить Зимнєв мені у вухо.