Падіння Янгола - Ірина Муза

Армарос покликав до себе пекельного пса, який був набагато більшим за розмірами, ніж інші, і разом з ним напав на Архангела, я ж повільно відступала назад. Незрозумілі спалахи світла, гарчання і виття, переді мною відбувалася справжня битва. І це було жахливим. Я відволіклася на незрозумілий гучний звук, схожий на крик. І те, що я побачила, було моторошним. Два величезні пазуристі пси повалили ангела на землю і по живому просто відривали йому крила. Який жах. На це неможливо дивитися. Потрібно бігти звідси. Поки вони не взялися за мене.

Повільним кроком я відступила до паркану і зараз сподівалася тільки на одне, що я зможу втекти якомога далі. Я вже бачила двері, тому зірвалася і побігла до виходу, який ясно бачила. Але тут переді мною різко виникла чорна тінь, я вдарилася об неї своїм тілом. Мене тут же відкинуло до паркану. Це був біс, із жовтими очима, ненавиджу їх. Минулого разу в такого майже вийшло забрати мою душу.

Зараз же цей жовтоокий демон насувався на мене, і я відступала назад, доки не вперлася спиною в паркан. Мені стало страшно. Цей біс наближався до мене все ближче. У мене всередині все похолоділо. Розмита тінь із жовтими очима злісно дивилася на мене впритул і поширювала все більше страху в моїй свідомості. Я буквально відчувала його крижаний дотик. Наразі я ніби застигла, боялася навіть поворухнутися.

- Бальтазар! - у відчаї спробувала я закликати горе-батька своєї дитини.

- Бальтазар! Бальтазаре! - кілька разів кликала його, підвищуючи голос, але нічого не відбувалося. Жовті очі зараз дивилися на мене з насмішкою. А мене це раптом так розлютило. Адже Деміан напевно добре чує, як я його кличу, але він навмисно не відгукується, не з'являється мені. А мене тут, можна сказати, між собою ділять ангели й демони. А що буде потім... коли хтось із них переможе? Мене все одно вб'ють. Неважливий результат їхньої боротьби, гірше від цього буде мені однозначно.

- Бальтазаре! - цей клятий демон не з'являється до мене. Та скільки можна? Не у формі він... Відчувати він не хоче... кохання моє гидотою називає... а дитина? Дитина для нього хто? Я, що, хотіла, щоб так вийшло? Я думала, це взагалі неможливо! А він, напевно, навіть і не знає про нього. Та-а-ак! Пора йому все викласти як є! Мені набридло чекати, поки він з'явиться... Хочу бачити його негайно!!!

Я захотіла цього дуже сильно, буквально очі стала сильно закривати і сподіватися на те, що Бальтазар з'явитися сюди... але замість цього, я кудись перемістилася. Я більше не бачила ні ангелів, ні демонів, я опинилася в якомусь темному просторі, попереду мене виднілася рама старовинних, пописаних єрогліфами, дверей. От лайно. Це ж двері в пекло...

Чудово. Якби я ще пам'ятала, що потрібно сказати, щоб сюди зайти... І тут немов у підсвідомості сама собою спливла фраза...

- voluntarie! - тут же озвучила її в голос. Двері тут же відчинилися переді мною, і я поспішила зайти.

Морок і червоне освітлення, все звичне мені. Руїни і демони навкруги, скоро стануть для мене звичним оточенням. Я додала кроку і стала майже бігти в напрямку, який добре пам'ятаю. Демони стали все ближче наближатися, я для них, напевно, як маятник, зараз була в повній темряві... Але від чогось мене не лякала ця ситуація. Я була в собі впевнена. На язиці застигли слова, і я озвучила їх одразу ж, як демони стали ще ближче до мене.

- ne appropinquetis abite!(лат.) не наближайтеся, пішли геть! - зірвалося з язика і мене шокувало те, яким голосом я це все озвучила. Це ніби не мій голос був узагалі! Демони слухняно завмерли на місці і майже одразу стали розбрідатися, хто-куди... ОЙ мамочки... відчуваю, що це все витівки малюка, і, здається, тут він почувається прекрасно.

Прискорила крок, але все одно дорога до потрібної будівлі мені здавалася занадто довгою. Дорогою раз у раз озиралася і хвилювалася, що на мене ось-ось накинуться, але цього не відбувалося. Незрозумілі мені істоти і демони трималися від мене на дистанції, переслідували мене всю дорогу, мене пробирало до кісток холодом. Я всіма фібрами своєї душі відчувала цей страх, жах і лють. Обстановка явно не розташовує до себе.

Я йшла, майже бігла, весь час озиралася і боялася, що на мене зараз все ж таки хтось нападе... Але страх мій боровся зі злістю на Деміана, який, можна сказати, кинув мене на поталу... Як же я хочу його побачити і все висловити!

Попереду стала виднітися потрібна мені будівля, я кинулася до неї бігти. Позаду себе почула протяжні крики і стогони, жахливий дзвінкий шум, який переслідує мене весь час, що я тут перебуваю.

Забігла в будівлю і на мене тут же втупилися троє в чорних костюмах, побачивши мене, вони заричали, і я побачила їхні понівечені обличчя. Очей у них не було, шрамована шкіра, що обтягує ніс і рот, який вони відкрили для того, щоб видати ці жахливі звуки, був немов зашитий, і, коли вони відкривали його, у них тягнулася шкіра. Жах. Жоден фільм жахів ніколи такого не покаже. Мурашки пройшлися по всьому моєму тілу ... я немов приросла до місця і було дивовижним те, що ці істоти також стояли на місці і лише шипіли на мене.

Мурашки влаштували забіг по всьому моєму тілу. Це було моторошно. Але мені треба рухатися, інакше я застигну від жаху і зі мною трапитися щось страшне...

Ліфт, що везе лише на один поверх, уже доставив мене на місце. Я минула величезний хол і побачила два напрямки. Ризикнула і пішла на право. Швидко дісталася до дверей наприкінці коридору і потрапила в офіс, у якому ми з Деміаном уклали контракт. Тут його не було. Залишаються інші двері. Швидко повернулася на колишнє місце і цього разу звернула ліворуч. Двері відрізнялися і не відразу піддалися мені. Я з величезними труднощами відчинила їх. Потрапила ніби у величезний передпокій Впізнала двері з чорного дерева, я бачила їх зі зворотного боку спальні Деміана. Може він там?

Буквально бігла і з гуркотом відчинила двері. Що ж я побачила?

Деміан, здається, він ще й був нетверезий. На підлозі лежало якихось три порожні пляшечки з чорними краплями. Сам Деміан стояв біля вікна, в руках була наполовину повна пляшечка з чорною рідиною, він ледве стояв на ногах... Це що, місцеве пійло? Навіть не одразу обернувся на звук дверей, що відчиняються, та ще й із таким гуркотом. Чорні шкіряні штани щільно облягали сильні ноги, таку саму чорну сорочку накинуто на голі груди... Страшенно вродливий, навіть у такому положенні. Він тримався однією рукою за скло і понуро дивився донизу... Цікаво, він бачив, як я до нього йшла?