Вона підкориться мені - Олена Сашина

— Дідько, Поліно! То був ВІН? — хвиля усвідомлення пробиває мій мозок струмом. — То був Тайпан?

Поліна нічого не відповідає, закриває тремтячими долонями обличчя і починає гірко плакати. Я підходжу до неї, сідаю поруч, обіймаю, намагаючись втішити. Чую як колотиться її серце, відчуваю, як здригається тіло.

— Як же я одразу не зрозумів?! Адже ти з самого початку мені про все розповіла. Ти ж одразу сказала хто це. Тайпан — змій. Зміїв... Все як на долоні. Який я дурень… — на це Поліна заперечливо хитає головою, намагаючись заспокоїтися.

— Ти тут не до чого, — ледь видавлює слова.

Витираю з милих щік сльози. Мені боляче за це дівчисько, боляче бачити гіркоту в її очах, боляче чути як відчайдушно вона плаче. Серце починає битися з пекельною швидкістю, переганяючи випущений у кров адреналін. Різко встаю і прямую до виходу. Я знаю куди направити енергію, що вже переповнює мене.

— Ні, Стасе, зупинись! — Поліна кидається до мене, усвідомлюючи, куди я прямую. Хапає за руку, благаюче дивиться в очі. Кладу долоні на її щоки, великими пальцями погладжую шкіру і зазираю в мої улюблені лисячі оченята.

— Все буде добре, — сам не вірю в те, що говорю, але мені треба втішити Поліну, щоб вона мене відпустила… Вона обіймає мене за спину, притискається всім тілом, кладе мені голову на груди.

— Прошу, не треба, — благає мене зупинитися.

Блядь, вперше вона сама обіймає мене! Хочу притиснути її сильніше і більше не відпускати. Ніколи. Хочу забрати її у Льошки. Назавжди. Хочу бути із нею. Але я маю зробити те, що задумав. Інакше я не можу. Така моя сутність. Цілую Поліну в маківку, кладу долоні їй на плечі і відчеплюю дівчину від себе.

— Чекай мене тут, — наказую, дивлячись в очі. Різко розвертаюсь і йду, поки не передумав.

— Стасе! — у розпачі кричить мені у слід Поліна, знову ридаючи.

Пробач, рідна, але по-іншому я не можу. Гупаю за собою дверима і швидко прямую до зали.

Як і передбачалося, Зміїва у залі немає. Я впевнений, що він залишився в клубі. Можливості розважитися на славу він не проґавить. Адміністратор залу підтверджує мої припущення.

— З ким він? — сухо питаю.

— З Анжелою, — повідомляє адміністратор.

Беру запасний ключ він третьої ВІП кімнати і впевнено прямую туди. Без церемоній відмикаю і різко відчиняю двері.

Зміїв веселиться на повну. Вже без піджака і краватки, з закоченими рукавами сорочки, зі звіриною усмішкою стоїть над Анжелою, яка лежить перед ним на підлозі. У дівчини червона пляма на вилиці та розсічена брова. Дурепа! Тупа дурепа! Для чого пішла з ним? Адже знала на що йдеш…

Побачивши мене, Тайпан розвертається всім тілом.

— А-а. Хм, — усміхається мерзота. — Все-таки Полінка тобі розповіла…

Кивком подаю Анжелі знак, щоб залишила нас наодинці, на що дівчина миттєво реагує.

— Сердишся? — продовжує скелитися Зміїв. — Маєш право. Попсував я твою наречену. Вона в тебе дівка помітна.

Слова Тайпана підливають масло у вогонь, лють переповнює мої жили. Я повільно підходжу до нього ближче.

— Пробач, після мене вона тепер не така вузька… — я не даю йому домовити цю фразу і з усього розмаху б'ю кулаком у щелепу, стираючи з мерзенної пики самовдоволену усмішку.

На обличчі Зміїва спалахує лють. Він не очікував, що я вдарю. Думав я побазікати прийшов, виродку?

Зміїв наносить удар у відповідь, але я спритно від нього ухиляюся і знову прикладаюся по пиці нікчеми. Так, я вмію битися. Юнаком я був поганим хлопчиськом і часто брав участь у вуличних бійках. І це мене лякає. Я знаю, що у цій битві я вийду переможцем. Тайпан мені не суперник. Мене лякає інше. Те, що я навряд чи зможу зупинитися. У мене немає жалю до цього виродка. Дорога на той світ йому забезпечена. Я відчуваю величезну тугу і жаль за кохану дівчину, з якою мені приготована розлука. Навіть рідний дядько мене не відмаже, незважаючи на те, що працює в оргнанах.

— Знав би ти, Стасе, як твоя Полінка верещала піді мною… — не вгамовується виродок, спльовуючи кров.

— Замовкни, тварюко! — новий удар по зухвалій пиці прилітає відразу ж. Зміїв падає на лопатки. — Вставай, покидьку! Я лежачих не б'ю.

— Ох, даремно ти це затіяв, Стасе, ох даремно, — продовжує посміхатися Тайпан. Безсмертним себе уявив?

— Вставай, боягузливий виродок. Відлежатися не вдасться, — викликаю сволоту на бій.

— Я ж це просто так не залишу, Стасе, — цідить Тайпан крізь закривавлені зуби, продовжуючи розлежуватися на підлозі. — Не залишу. Я зітру тебе і твій клуб у порошок, — спльовує чергову порцію крові. — Ти в мене сам на жердині замість дівок будеш крутитися.

— Дуже голосні слова. Піднімайся! — наказую виродку, на що той сміється.

— Минулого разу твоя Полінка мало не здохла, знаєш? — сміється сволота. — Наступного разу, вдосталь розважившись, я доведу справу до кінця, — Зміїв капає останню краплю в чашу мого терпіння.

Хапаю його за грудки і беззупинно б'ю по морді. Коли він уже перестає посміхатися, я розумію, що настав час зупинитися. Але Демон Помсти, який давно прокинувся в мені, взяв повний контроль над моїм тілом та розумом. Слабкі спроби мого здорового глузду зупинити мене, ні до чого не призводять. Я б'ю на розмах, вже нічого не розрізняючи навколо. Лють переповнює мої очі. Шалене дихання рве легені.

Заношу в черговий раз кулак і готовий завдати фатального удару, але хтось різко смикає мене за лікоть.

— Прошу, не треба, — чую ридання Поліни над вухом. Мій кулак завмирає у повітрі. — Благаю тебе! Стасе! Ти мені потрібен!

Її остання фраза робить неймовірну річ. Я ніби був зачарований і тепер отямився від довгої сплячки. Відкидаю стогнучого Зміїва, розвертаюся до Поліни, опускаючи закривавлений кулак. Вона кидається мені на шию. Сама цілує у щоку, притискається до грудей.

— Не треба, — вимовляє навзрид. Поліна невпинно тремтить, її тіло здригається від ридань.