Поза законом - Олена Федорова
Мати вже кілька разів стукала у двері дочки. Але та все не відгукувалася.
- Чуєш, батьку, як би чого не сталося! - тремтячими губами звернулася жінка до чоловіка. - Ліда все не підводиться!
- Що ти, дурепо, мелеш! Сильніше треба просто стукати!
Чоловік підвівся з дивана і пішов будити дочку сам. Переконавшись, що з кімнати доньки, справді, не чути жодного звуку, він злякався. Згадав, що дочка ж у них “сердечниця”!
Може, їй стало погано!
- Тягни мій скриньку! - скомандував він дружині.
У нього, як у всякого справного господаря, на кухні була скринька з усіма необхідними інструментами.
Витягнувши звідти викрутку, він почав длубатися в замку, лаючи себе за те, що раніше не спромігся витягнути замок з дверей. Колись там жила його мати, яка вижила з розуму та свого часу страждала на бродяжництво. І щоб вона не виходила з квартири і потім не губилася, вони тоді врізали замок сюди.
Потім, через багато років після її смерті, ця кімната дісталася Ліді. І про замок усі забули. Та й дочка стала дорослою. У неї могли бути свої таємниці. Тому, Ліда часто зачинялася зсередини, коли сильно грюкала дверима.
А ось зараз втрачався дорогоцінний час. Може, їй терміново потрібна швидка?
Нарешті батько впорався з дверима й увірвався до кімнати.
Його донька мирно спала, підклавши руку під щоку. Шикарне довге волосся звисало з ліжка і майже торкалося підлоги.
- Як ти нас налякала, дочко!
Ліда не прокидалася. Чоловік підійшов і вирішив потрусити її за плече. Але, тільки-но торкнувшись Ліди, він зрозумів, що щось не так! Її красиві губи посиніли. А плече було кам'яне. І холодним.
- Аа-а-а-а! – закричав батько.
Його дочка не рухалася.
- Лідо! Лидонько!
Вбігла мати і спробувала притиснути до себе здерев'яніле тіло дочки.
- Померла!
Донька померла, так і не встигши стати щасливою!
- Що робити? Потрібно терміново викликати "швидку"! Може, її можна врятувати!
- Та якусь “швидку”, вона вже холодна! - у розпачі волав батько.
За всіма законами життя, батьки не повинні ховати своїх дітей. Має бути навпаки!
Мати перебирала у своїй руці пальчики доні і монотонно повторювала:
- Що ж тепер робити?
На крики прибігли сусіди. Вони також були шоковані. Хтось сказав, що треба викликати поліцію. Вони відвезуть тіло в експертизу та розкажуть, що робити далі.
- У експертизу? - розлютовано піднялася мати. - Я не дам її різати! Мало того, що вона в житті не бачила щастя, то ще й після смерті знущатися? Не дам!
- Але ж Вам тоді не видадуть свідоцтво про смерть!
- А що робити тоді?
- У нас є знайомий у ритуальній службі. Він їх знає. Може домовитися з експертами, щоб так зробили довідку.
- Хто це?
- Пилип Довгополов.
- А чи є його номер телефону?
- Зараз скину.
Поки батько з сусідами займався конкретними питаннями, пов'язаними з похороном, мати сиділа біля тіла єдиної доньки, розгойдуючись і ридаючи. Нині вона втратила сенс життя. Не побачить вона весілля донечки. Не побачить майбутніх онуків... Вона забула про те, що Ліда через вік вже навряд чи могла мати дітей. На вигляд дочка завжди виглядала дуже моложаво.
І ось зараз вона має покласти своїми руками власну дитину в труну?
Через якийсь час у них у квартирі з'явився величезний чоловік. Здавалося, він щиро співчував. Він навіть сказав, що трохи знав їхню дочку.
- Ми просимо Вас допомогти нам. Ви можете домовитись з експертизою, щоб нам видали довідку про смерть без розтину.
- Я намагатимусь допомогти. Але, чому Ви не хочете взяти довідку у лікаря. Вона ж, начебто, була хворою на серце?
- Так, вона мала ваду серця.
- Тоді Вам має видати довідку кардіолог.
- Серйозно?
Мати так зраділа, ніби Пилип міг воскресити Ліду. Найбільше жінка не хотіла, щоб її дочка і після смерті все ще страждала.
Оскільки зараз був вечір п'ятниці, кардіолога батько знайшов насилу. Але той пояснив, що Ліда вже давно не приходила до нього на прийом. І в такому разі він ніяк не може видати довідку. Якби за останні півроку вона хоча б кілька разів була у нього!
- Що ж робити?
- Лише через поліцію. Без розтину ніхто не візьме на себе відповідальність.
Вбитий горем батько знову набрав номер Пилипа.
- На Вас уся надія. Нам не видали довідки.
- Добре. Я зроблю все, що зможу.
- Дякую Вам дуже! І ще: ми б хотіли поховати її якнайкраще. Вона в житті трохи особистого щастя бачила, то хоч на той світ відправити її…
- Не хвилюйтесь, зроблю все у найкращому вигляді.
- Ви вже обмийте її і зробіть макіяж. І ось її улюблені духи ... А ми вже Вам віддячимо! Не знаю, може, зробити бальзамацію?
- Можливо, для бальзамації вже запізно - минуло багато часу... Але я подивлюся, що можна зробити, - пообіцяв сумний Пилип.
Це було так неправильно - готувати до похорону людину, яку ти знав, яка тобі подобалася…
- Я зараз піджену спецтранспорт і відвезу тіло до нашої “ательє-майстерні”. Зроблю все, що зможу. Завтра зранку Ви зможете у нашому бюро придбати їй сукню. та інші аксесуари. Ви ж ховатимете її, як наречену?
