Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Мій косяк - безперервно тягав у собі Любомирову.

© Кирило Бойко

- Бачив сьогодні Варю? - лізе з несподіваним запитанням Чара.

Ціпенію, реагуючи спочатку на її ім'я, а потім уже на зміст. Тримаю нутро, щоб не розірвало. Витріщаюся, як баран, на графік, який розшифровує нам викладачка, і, звісно ж, ні хріна не розумію.

- Чому в мене питаєш? - видаю надто грубо і різко замовкаю.

Переводжу погляд на Чару. Очікую зловити одну з тих клятих посмішок, якими він так любить виблискувати, але нічого такого немає. Він серйозний.

- Варя не прийшла сьогодні перед парами на сніданок. Якесь дивне повідомлення надіслала. І потім ми якось не перетиналися весь день. Думки погані пруть у голову. Думав, може, ти зустрічав десь, між парами...

- Ні, не зустрічав. Я, блядь, що, за нею стежу, щоб десь зустрічати?

- Гаразд, зам'яли.

Чара згортає розмову, а мене вже полоще. Напіздів же. Як зазвичай. Тільки для того, щоб її побачити, і з'являюся в академії. Уперлася мені ця наука. Усе, що треба, я вже знаю. Усе, що непогано б було засвоїти, вже проїбав.

 Сьогодні сильніше, ніж зазвичай, Любомирову видивлявся. Навіть ходив перед парами в той самий кафетерій, де вона вранці з Чарою і подружками зависає. І потім на кожній перерві по "злачних" місцях прошвирнувся. На четверту лекцію запізнився, бо спускався до стадіону.

Куди вона поділася, якщо навіть Чара не знає? А якщо через мене пропала... Хоча, що за хрінь я вигадую?! Цілковита маячня.

Учора, в той момент, коли з дробовим розкотистим гуркотом посипалися ті довбані макарони, здалося, що все - досяг піку. Їй не похрін. Подивився на стиснуту фігурку, і різко замутило. Скинуло вниз. На саме дно жбурнуло. В очах запалило, і в грудях забродили тіні. Затиснуло таким болем, що якийсь час поворухнутися не міг.

Коли йшов від Карини, у скронях усе ще нездорово стукало і шалено топило серце. Її ж не потрібно було відрізати. Так і не сплавилися. Мій косяк - безперервно тягав у собі Любомирову. Не залишилося місця для інших. Слабак - так і не навчився справлятися.

Ні хріна не працювало.

Ніколи це не закінчиться. Вирок на все життя. Повинен просто звикнути. Та тільки поки що ніяк не виходить. Скільки разів не нагадував собі, що трахалася з іншими, не допомагає вирвати. Лише сильніше болить. Особливо, коли бачу її... Із Чарою, з ким-небудь... Здавалося, усім усміхається, крім мене. Зі мною, як і раніше, нуль на масу. Часом підриває підійти, зафіксувати, не залишити вибору - дивись на мене! Тільки розумів же, що це не до одужання.

Та до біса, на хрін усе! Я й так не витягую.

Чара копається в телефоні, а я, як дебіл, відкидаюся на спинку і намагаюся прочитати мемуари, які він строчить. Ну, їй же. Кому ще?

Артем *Чара* Чарушин: ...і я сподіваюся, що ти не накручуєш щодо того, що сталося вчора...

Відвертаюся і випрямляюся, коли Чарушин підкидає голову. Притискаю до губ кулак. Із силою тисну ліктем у стіл.

Що сталося вчора? Вона ж була в гуртожитку. Або потім... Сука... Знову нутро вириває, ніби мені не похуй. Та не похуй, звісно!

Артем *Чара* Чарушин: ...з мого боку все серйозно. Я тебе...

Відкашлюючись, знову в останній момент відводжу погляд.

Що ще за "я тебе...", мати вашу? Чи буде дивно, якщо я вирву в нього трубу і все прочитаю? Так буде, безумовно.

- А що в тебе з Кариною? - запитує Чара через кілька секунд, блокуючи і відкладаючи телефон. - Чув плітки, що у вас фініш.

- Ну, фініш, і що? - видаю з наїздом і дивлюся на нього в очікуванні якоїсь провокації.

Буром пру. Тільки навіщо?

- А що так? - в тон мені відгукується.

- Попустило, - кидаю так само різко.

- Хм... А тримало?

- Не твоя справа, - це вже зовсім агресивно.

- Ну, так... - нарешті посміхається Чара. Прямо щасливий, мати його. - Не моє, - і насвистує.

Розводжу руками і мотаю головою в бік кафедри. Препод якраз випадає з тіла і обурено гарчить, наказуючи всім заткнутися.

А потім... На наступній перерві я зустрічаю Любомирову в холі.

Вона давно інша. Яскрава. Зухвала. Ще красивіша. З цим синім волоссям, мати її, просто феєчка. Звихнися, Бойка, остаточно!

І вона... Проходить повз мене, як зазвичай, не піднімаючи погляду. Вдавлюючи стопи в дно кросівок, стискаю руки в кулаки. Топлю бажання рвонути її на себе і змусити подивитися в очі.

Судорожно ковтаю дурманний запах, хрипко видихаю і неусвідомлено обертаюся, коли Любомирова минає мене. Витріщаюся на затягнуті в чорну шкіру круглу дупу й довгі ноги. Сука, поводжуся, ніби псина, що недоїдає. Але я, і справді, незважаючи ні на що, здихаю від голоду. За нею.

Навіть знаючи, яка вона, все ще готовий віддати все на світі, щоб до неї доторкнутися. Чисто за Любомировою я гидлива скотина, але це, блядь, не заважає мені мріяти про неї, дрочити, уявляти під час сексу. А після до нудоти ненавидіти себе.