Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Прибріхую, безумовно. Але ніби як зовсім трошки.

- А до чого тут Кирило?! - дивується мама. Пронизує мене якимось схвильованим поглядом. Витримує паузу, перш ніж випалити: - Кирило, щоб ти знала, за тебе теж дуже переживав! Щойно дізнався про твоє серце, своє запропонував!

- Боже, мам... - прикриваючи долонями обличчя, глухо сміюся, щоб приховати, наскільки ця інформація мене шокує. Хоч я й не вірю в цю маячню, усередині щось тьохкає і розбивається. Який сенс у зціленні, якщо цей м'яз залишається таким самим дурним і крихким? Чому, як усі інші в організмі, не нарощує силу? - Це напевно був жарт! - розводжу руками.

У носі чомусь щипає, а очі заповнюють зрадницькі сльози.

Не смій плакати! Це все чергова гра з боку Кіра! Нехай мама в неї, якщо їй так хочеться, і вірить.

- Та який жарт... Ти б його бачила тоді... - дивним тоном заявляє вона. - Бідний хлопчик. У нього ж зовсім нікого немає. Мама померла, коли йому й шести не було. Він прив'язався до тебе... До нас... А тепер знову один. Ренат із ним не справляється.

- Ой, залиш, будь ласка, цю людину... - чіпляюся за останні слова. Бо всі, що до них, надто болючі. Вони мене вбивають! - Мамо, будь ласка, досить уже ледь що згадувати Рената Ільдаровича! Після того, як він тебе вдарив, ця людина мені категорично неприємна! Не розумію, чому ти досі не подала на розлучення?! Ну, де твоя гордість, мамо? Навіщо ти з ним зустрічаєшся?

- Багато ти розумієш! - розлютившись, матір підскакує на ноги.

Я тихо дивлюся на те, як вона відвертається і гримить тарілками, завантажуючи посудомийну машину.

- Ось тобі легко говорити! - мама знову спрямовує на мене погляд. І тепер у її очах блищать сльози. Мені заздалегідь погано стає, хоча вона ще не добила мене словами... Напружуюся, щоб витримати. - А ти хоч спробувала уявити, що я пережила, поки тебе оперували?! Спитала, скільки грошей це коштувало?! А потім ще реабілітація, консультації фахівців... Хто все це оплатив?! Ти подумала?

Задихаючись, підриваюся на ноги, які раптом стали ватяними. В обличчя кидається кров. Голова обертом іде. Похитуючись, машинально ловлю пальцями стілець.

- Невже він? - видихаю, не приховуючи презирства до вітчима. - Навіщо? Навіщо ти взяла?! Мамо! Через це продовжуєш із ним спілкуватися? - здогадуюся і приходжу в жах.

- А що ще мені було робити? Що?

Мама починає плакати. Я ж... Я просто не знаю, як реагувати.

Розумом її розумію. А серцем - ні. Боляче за неї. І за себе теж! До всіх настирливих почуттів, які я півроку в собі тисну, домішується божевільне почуття провини.

- Він ображає тебе? - із тремтінням запитую тільки це, хоча запитань у голові цілий рій.

Мама мотає головою.

- Ні... Ренат зірвався тільки один раз! - видає занадто емоційно. І я розумію... Захищає. - Зараз... Зараз у нас усе нормально.

- Тільки не здумай його прощати! - гаряче видихаю я у відповідь.

Сама до кінця не розумію, про кого саме говорю і до кого звертаюся. Про вітчима чи про Кіра? До мами чи до себе?

Розтерши сльози, що набігли на очі, тікаю до своєї кімнати. Тільки від себе ж не втечеш... Всю ніч ворочаюся. У мені киплять гнів, дурна образа і якась абсолютно божевільна туга.

"У нього ж зовсім нікого немає..."

"Мама померла, коли йому й шести не було..."

"Він прив'язався до тебе..."

"Кирило, щоб ти знала, за тебе теж дуже переживав! Щойно дізнався про твоє серце, своє запропонував..."

Зранку почуваюся жахливо, але в академію все одно збираюся. Залишуся вдома, буде ще гірше. А там усе-таки люди... На них можна переключитися. І, здавалося б, до чого тут Кирило... Щодо нього нічого не змінилося! Проте бачу його, і злість виривається. Напевно й у погляді моєму відбивається. Це змушує Кіра завмерти, ніби збентеженому... Плювати.

Різко розвертаюся і йду. Так повторюється ще раз. А на третій... Бойко виникає переді мною так неочікувано, наче навмисно чекав. Загортаю за ріг, бачу його вперше після розлуки настільки близько і ніби в стіну влітаю. Екстрено гальмую, скриплячи туфлями по паркету, щоб не дай Боже не стикнутися фізично.

І все одно, коли зупиняюся, нас розділяють жалюгідні сантиметри. Відчуваю його запах, і в грудях усе вибухає. Злітає, як феєрверк. Туманить свідомість знайомим мороком.

- Любомирова, - приглушено шепоче Кирило над моєю скронею.

Роздає напругу, як електрику. Чітко і вивірено. Кожен склад - пекучий імпульс.

Змушую себе відкинути голову і подивитися йому в очі. Гнів кудись провалюється. Замість нього, ледь схрещуємо погляди, зовсім інші почуття вириваються.

Ох, які ж вони скажені! Які п'янкі...

Різко розвертаюся і намагаюся бігти.

- Стій.

Ловить за плече і підтягує назад. Сорочка не рятує - його дотики, як і раніше, обпікають.

Збираю всі сили, щоб видихнути:

- Чого тобі?