Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

- Так от, - прожувавши свій торт, незворушно продовжує Олена. - Бойка став ще гіршим. Не те щоб в академії когось особливо чморить... Але агресія від нього так і пре! Кажуть, за межами містечка відривається на повну. Кажуть, в Одесі з каламутною компанією зв'язався. Кажуть, у них там якісь стрьомні схеми, - перераховує, очевидно, все, що чула. Я переконую себе, що мені немає до цього діла. Але серце в грудях зрадницьки стискається. За всю розповідь не раз, і навіть не два. - Ніби як Бойка навіть від баті з'їхав. Сам по собі тепер. Тож, якщо твоя мама повернеться до Ільдаровича, можеш не хвилюватися щодо зведеного братика.

- Ой, ну ти теж... - видихаю трохи розгублено. Відколупую виделкою шматок від торта і ганяю його по тарілці. Треба хоча б створити видимість, що їм. - Яке мені діло до Бойка? - радію, що вдається проговорити це питання практично байдуже. Про те, що наші з Кирилом стосунки вийшли за рамки сімейних, нікому невідомо. І я сподіваюся, ніколи не стане відомо. - Є інші, вагоміші причини, чому я не бажаю, щоб мама з вітчимом сходилися назад. Тільки от відчуваю, якщо що, мене, як і вперше, ніхто не запитає.

- Ну так, розумію, - Олена дивиться на годинник. - Ой, дівчатка! До пари п'ять хвилин залишилося! - підскакує, хапаючи свою тацю. Ми з Катею підриваємося слідом. Але метушлива подруга все одно примудряється нас підганяти: - Швидко, швидко! Любомирова, тобі ж ще аудиторію шукати! Дискретка у Васильєва на четвертому поверсі. У самий кінець від сходів підеш...

Тримаю цю інформацію в голові, поки піднімаюся на потрібний поверх і йду на самоті пустельним коридором. Особливо не поспішаю. Ну що ж, запізнилася - так запізнилася. Не хочеться, звісно, щоб викладачі, виявляючи співчуття, робили мені якісь поблажки. Але ж тепер усе одно так буде! Упевнена, що всі в курсі того, що сталося минулого року. Та й мама, безсумнівно, з усіма додатково переговорила. Після того, що сталося, вона оберігає мене, як божевільна. Довго протестувала проти мого повернення цього року.

- Ти можеш здати сесію дистанційно, як здавала зимову. Ну, або хоча б улітку! Спокійно. Без усієї цієї травневої метушні, коли всі інші згадують, що треба б з'явитися на парах і отримати-таки залік! А у вересні вже вийдеш з усіма.

- Ні, мам, - відрізала тоді я. - Лікарняний закритий. Роман Костянтинович зі свого боку проблем не бачить. Я почуваюся чудово, - озвучила заздалегідь припасені аргументи. - Звичайно ж, я вийду сімнадцятого травня на навчання. І це не обговорюється!

Занурена у свої роздуми, благополучно добираюся до потрібної аудиторії, як раптом чую позаду себе чиїсь тверді неквапливі кроки. Вони на мить обриваються, ніби той, хто повернув зі сходової клітки в коридор, зупинився. Потім поновлюються. Швидше. Впевненіше. Жорсткіше. Обертаюся, перш ніж врубиться мозок і заборонить мені цю дію. Обертаюся і завмираю...

Він.

По тілу гострими колючками розливається жар. Дихання перехоплює. Болісно й водночас солодко стискається серце. Ні, не тільки воно. Усе в грудях скорочується і шалено пульсує.

Мозок включається в роботу. Кричить, що треба бігти. Але я зберігаю нерухомість. Не можу поворухнутися. Кирило йде в мій бік, а я стою! Безпорадно і водночас жадібно вбираю в себе його образ. Він накладається на той, що зберігається в моїй пам'яті, і викликає в мене божевільне запаморочення. А я ж думала, що стала забувати, як він виглядає... Ні, не забула. Всупереч усьому тому кошмару, що трапився півроку тому, Кирило Бойко, як і раніше, змушує мене тремтіти. Трястися і нестримно бажати дивитися в його палаючі очі.