Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Тільки не здумай його прощати!

© Варвара Любомирова

Якимось дивом відмираю. Можливо, починає працювати головний інстинкт - інстинкт самозбереження. Метнувшись, сліпо хапаюся за дверну ручку і без стуку забігаю в аудиторію. Один змазаний погляд амфітеатром, і я розумію, що помилилася. На нервах не вліво, а вправо кинулася.

Боже... Яка безглуздість!

Але вийти відразу я не можу. Стою, міцно стискаючи дверну ручку, і витріщаюся на застиглого біля кафедри педагога. Нібито, якщо Бойко вирішить увійти слідом, я зможу йому перешкодити.

- Варвара?

Чорт, навіть викладачі, які в мене нічого не читають, у курсі, хто я така. Справжня знаменитість!

- Ви, мабуть, помилилися аудиторією.

Та знаю я! Але як вийти? Ніяк!

- Окей. Не проблема. Зараз піду. Мені просто потрібно віддихатися.

Дивно, що над сказаною мною дурістю ніхто не сміється. Усі сидять дуже тихо і дивляться на мене всіма очима. Ну, точно, знаменитість. Прекрасно!

- До речі... Поруч зі мною можна дихати. І навіть говорити, - видаю на емоціях. Не чекаючи реакції, відчиняю двері й обережно висовуюся в коридор. Пофіг, який це має вигляд з боку. Уже й так ізганьбилася. Переконавшись, що прохід вільний, обертаюся до завмерлої аудиторії. З безтурботною посмішкою кидаю на прощання: - Дякую! Усім гарного дня!

І, нарешті, виходжу.

Доцент Васильєв, звісно ж, зустрічає мене не менш радо. Особисто проводжає до вільного місця. Не лається, коли хлопці по черзі мене гукають, щоб привітати. До того моменту, як опускаюся на дерев'яну лавку, всередині вже повільно закипаю.

Гаразд. Адже так буде не завжди. Тільки сьогодні. Можливо, ще завтра. Ну, край - післязавтра. Потім усе вщухне. Так зазвичай і буває. Потрібно просто перетерпіти перші дні.

Після четвертої лекції я розумію, що бігати від Кирила сенсу немає. Ми якимось загадковим чином опиняємося поруч на кожній перерві, але він насправді не робить жодних спроб підійти.

Зустрічаємося поглядами, і в моїх грудях спалахує вогонь. Запалюється і нестерпно ниє кожен нерв. Лише кілька секунд, перш ніж я відвертаюся. І все. Джерело гасне. Розчарування після цього таке глибоке, таке гостре... Воно змушує мене почуватися дуже нещасною.

"І це мине", - переконую себе я.

Серце ще якийсь час гулко і відчайдушно стукає. Але потім і воно заспокоюється.

- Привіт, - підходить до мене після лекцій Чарушин.

Найкращий друг Бойка. А віднедавна і мій. Так уже вийшло, що він тепер між нами, ніби між двох вогнів.

- Привіт, Артеме, - змушую себе посміхнутися.

Хоч сам Чарушин і звинувачував себе в трагедії, що сталася зі мною, я так ніколи не думала. Так, саме він мене тоді привіз на набережну, але я ж знаю, що Артем намагався допомогти нам із Бойком налагодити стосунки. Ніхто при здоровому глузді не зміг би припустити, що колишня мого зведеного братика скипить такими ревнощами, що спробує мене вбити.

- Ти як? - запитує не вперше.

Але ж я так ні з ким і не поділилася, що мені досі періодично сниться, як на мене з оглушливим ревом мчить автомобіль. При зіткненні мене відкинуло на кілька метрів, і машина зупинилася. Але це я знаю вже з чужих розповідей. Сама пам'ятаю різкий всепоглинаючий біль і те, як наді мною стрімко закрутилося зоряне небо. Закрутилося і стало таким маленьким-маленьким... Стиснулося в одну крихітну крапку, і світ поглинула темрява.

- Чудово! Рада вибратися з чотирьох стін. Ти ж знаєш, як вони мене гнітили останні місяці!

- Знаю, - киває Чара.

У якийсь момент відчуваю, що десь зовсім поруч з'являється Кирило. Стримуюся, щоб не крутити головою. Потилицю знайомо обсипає мурашками. А слідом і по плечах, грудях, спині вони мчать.

- Ти мені обіцяв кіно, пам'ятаєш? - як і раніше посміхаюся, але дихання частішає.

І виною тому, звичайно ж, не Чарушин.

- Йдемо сьогодні? - не губиться він.

- Боже, спасибі за те, що ще залишилися люди, які не бояться, що я розсиплюся!

Артем підтримує мій сміх і галантно підставляє для мене лікоть. Просовую руку і рішуче йду за ним. Потилиця вже буквально горить. І до щік приливає зайва кров. Ноги слабшають, ніби я знову вчуся самостійно крокувати. Емоції розбиваються в грудях. По шкірі біжить колюче тремтіння.

Але ж я вже знаю, що потрібно просто рухатися далі. Іду.

Залишок дня в компанії Чарушина проходить легко і на позитиві. Я стільки сміюся, що надвечір болять лицьові м'язи і накочує втома. Але внутрішнього задоволення це не применшує.

Поки мама за вечерею не починає мене пиляти. Сильніше, ніж зазвичай.

- Може, будеш хоча б перший місяць приходити після занять одразу додому? - чи то запитує, чи то вимагає напруженим тоном.

- Я не рослина. Не треба тримати мене під колбою. Я не буду сидіти вдома, - спокійно відгукуюся, розмазуючи по тарілці пюре. - Довлатову закрили. А Кирило, якщо тебе це цікавить, у мій бік навіть не дивиться.