Ти нікому не розкажеш - Олекса Мун (Alexa Moon)
— Ні, — мотаю головою, заправляючи за вухо впале пасмо.
Аріс тягнеться до мого обличчя і точно повторює рух. Затримується пальцем на щоці. Гладить.
— Ти така гарна, Софа. Особливо, коли нервуєш. Усі твої емоції справжні. Вони ось тут… на поверхні. Подібна якість – рідкість. Я дико щасливий, що тоді наважився прийти до Тараса.
Притягує до себе, притискаючись до губ. Заривається пальцями у волосся.
Здається, я вже змирилася з подібною вимовою мого імені. З губ Аріса воно звучить не як лайка.
— Ось тільки я дуже боюся… боюся зробити щось не так. Боюся зірватись і все зіпсувати.
Слухаю із завмиранням. Його слова потрапляють прямо в ціль і це дуже лякає.
Я ніби лечу з гори вниз. Гальма злетіли. Навколо непроглядна темрява. І лише його голос – єдиний орієнтир, який вказує напрямок. Його напрямок. Аріс вправно спрямовує. Однак, у його голосі немає ні знущання, ні іронічного підтексту. Йому віриш. І продовжувати це ефемерне падіння вже не так страшно.
Упираюся чолом у його чоло я прислухаюся до свого серця. Поруч із ним воно завжди прискорюється. Несподівано мені хочеться послухати і його серцебиття.
Вона так само швидко б'ється, як і в мене?
Кладу долоню на груди, вловлюючи здивований погляд. Аріс піднявши брову, уважно стежить за мною. А я навпаки прикриваю очі та моментально отримую відповідь на своє запитання. Мені навіть прислухатися не доводиться: його серце гулко тарабанить у мою долоню.
Усміхаюся. Усередині розливається тепло. Його серце так само не «на місці», коли я поряд із ним. Він каже правду. Думаю, у нас може щось вийти.
— Що ти робиш? — тихий шепіт відбивається мурашками вдовж хребта.
— Нічого… — смикаю руку, усвідомлюючи: як же безглуздо це виглядає збоку. — Нічого.
Повторююсь і незграбно відходжу назад. Підхоплюю футболку із підлоги.
— Ти казав, що голодний? Зараз я щось придумаю.
Вилітаю з ванної, швидко натягуючи футболку. Б'ю себе долонею по лобі. Дурна, Софа!
На жаль, холодильник не порадував достатком їжі, але інгредієнтів на смажену картоплю з яєчнею вистачало. Значить буде смажена картопля!
Через кілька хвилин Аріс з'являється на кухні.
Без прелюдій та розмов, він зупиняється позаду мене. Гарячі долоні лягають на мій живіт, і хлопець притискає мене до себе, відволікаючи від чищення картоплі. Не опираюсь. Стою нерухомо. Так само стискаючи в руці маленький ножик для чищення овочів.
Аріс веде кінчиком носа по плечу і шумно вдихає, ніби наповнюючи мною кожну клітинку свого організму.
Від цього руху починає іскрити внизу живота.
Відкидаюся йому на груди не маючи сили опиратися бажанню та самому брюнету.
Аріс перехоплює мою руку і забирає ніж, відкидає його на стільницю.
— Це нам не потрібно, — хмикає мені на вухо і прикушує мочку. — А це тим більше! — підтягує футболку і тягне її гору. — Ми це пройшли. Чого ти її знову натягла?
— У мене брудні руки, — видихаю.
Хлопець штовхає мене до раковини та відкриває воду. Своїми руками миє мої руки.
Безглуздо. Незвично. Але це дико збуджує.
Закривши кран, Аріс розвертає мене обличчям. Всаджує на мокру стільницю і стискає пальцями стегна.
Між нами жалюгідні сантиметри, але брюнету так і не вдається їх скоротити. Його телефон вибухає вхідними повідомленнями, які надходять до месенджера. Один за одним мерзенний звук повідомлень пронизує простір. Їхні десятки. У когось явно немає терпіння.
Хлопець гарчить і таки тягнеться в кишеню за телефоном.
— Відключу, до біса! — роздратовано пояснює.
Коли його погляд падає на екран, риси обличчя загострюються. Неконтрольований гнів бере в полон. Виплескується назовні. Хлопець розглядає монітор та міцно стискає корпус телефону в руці.
Мені здалося, я навіть почула жалібний хрускіт пластмаси.
— Все добре? — впиваюся пальцями в край стільниці.
— Я ненадовго від'їду, — коротко відповідає та розвертається до виходу з кухні. — Дочекайся мене.
Я так і залишається сидіти на стільниці, відчуваючи в роті присмак попелу. Противлюсь цьому. Відкидаю усі неприємні думки. То не Карина йому писала.
Аріс не такий. Там щось сталося. Він приїде та обов'язково все пояснить.
