Хочу тебе кохати - Олена Тодорова

Оговтуємося, знову цілуємося. Варя стверджує, що після сексу поцілунки найсолодші. Я не сперечаюся. Адже так і є. У цей момент ми ще тонкошкірі, надчутливі й намагнічені. Усі канали відкриті. Нерви назовні. Душі гуляють. Уже не штормить агресивно, тягуче і жарко стрясає.

- Пора... - шепоче Варя, відриваючись.

Без слів підхоплюю її і заношу у ванну. Там першим приводжу себе до ладу. Вона, як зазвичай, довше возиться. Дозволяю собі спостерігати.

- Іди вже, - шикає, коли я підвисаю на тому, як вода змиває з її ідеального тіла піну. - Правда, Кір... Перевір дітей.

- Іду.

Наплювавши на те, що сам уже одягнений, закидаю руку їй за шию, притягую і наостанок конкретно так зализую.

- Як у джунглях, - задихається наприкінці Варя. Не одразу розумію, про що йдеться. Твариною-то вона мене нерідко кличе. Але далі йде уточнення: - Пам'ятаєш? Наш перший поцілунок, - червоніє і демонстративно закочує очі.

Але я ж бачу в них той самий чарівний блиск, який свідчить про те, що спогади її хвилюють.

- Пам'ятаю, - видихаю приглушено, бо й мене ці посилені роками емоції пом'якшують. - Соррян, але круто було, - ковтаю. Хрипом додаю: - Дуже.

- Угу, - тягне задоволено моя киця. А потім зі сміхом обурюється: - Але як ти заперечував тоді! Мене збоченкою обізвав, коли я сказала, що думаю на тебе. Я мало від сорому не померла!

- Соррян. Ще раз, - і регочу, звісно. Як би там не було все це, часом разом із нереально тупими вчинками воскресають одурманюючі емоції. Ще ті старі - не шліфовані, буйні, безконтрольні і, як тоді здавалося, вбивчі. - Я тебе все, Центуріоне, - прочісуючи долонею потилицю, посміхаюся і підморгую.

Іноді кажу саме так, хоч давно навчився використовувати вищу міру - любов. Просто це зізнання - перше. Потаємне. Самовіддане. І охрініти яке ємне. 

- І я тебе все, - відгукується Варя, продовжуючи митися.

Але дивиться-то на мене. Виглядає і звучить, як шість років тому. Часом оглушує, і починає здаватися, що не було цього часу. Відірватися від неї не можу - ні візуально, ні фізично. Ноги не йдуть. Голова забуває, куди треба.

- Діти, - нагадує рідна.

- Точно, - бурмочу і вже на ходу козиряю рукою. - Поквапся, бо ми скоро будемо. Я голодний.

- Окей, містере Термінатор. Поспішаю.

Піднімаючись на другий поверх, насвистую. Так, пашу, звісно, на максималках. Є заради кого. Це всі роки і підстьобує, зупинитися не можу. Щоб не хвилювати Варю, намагаюся, звісно, приховувати, на яких я швидкостях. Роблю вигляд, що легко все, що не втомлююся. А надолужувати години сну, якщо не відривати час у сім'ї, найчастіше не виходить. Звалююся пізніше, коли розумію, що край. Звалююся не тому що більше не витягну. А тому що розумію - я не можу її підвести. Обіцяв, що дійдемо до фіналу разом.

- Ти - легенда, - нерідко каже Варя, нахвалюючи за якісь там заслуги.

Маю вагу у своїй сфері, звісно. І що? Усіх шляхів і рішень все одно не знаю. Я просто знаю дорогу додому. Ось цією інформацією і володію на максимум. Цією траєкторією рухаюся. Все інше виходить попутно і побічно.

- Ой, татку... - зітхає радісно Нюта, щойно входжу в дитячу. Зіскакує з ліжка. Тільки й встигаю присісти, влітає мені в груди. Впираємося лобами, я посміхаюся. А вона, гладячи долоньками моє обличчя, дуже серйозно й виразно щебече: - Рідний. Рідненький. Коханий! Ти де був? - округляючи очі, розводить і стрясає в повітрі руками. З усього робить подію. Виглядає кумедно, не можу не сміятися. Тільки діти вміють настільки яскраво висловлювати свої емоції і розставляти при цьому потрібні акценти. - Я прокинулася і чекаю, чекаю...

- Але ж ти знала, що я прийду?

- По-любому!

- Ну ось, - усміхаюся і торкаюся малечиного чола губами.

Щоразу відчуття, ніби сонця торкнувся. Пече, але приємно. Відірватися важко.

Із сусідньої кімнати долинає слабке кректання, а за кілька секунд уже лунає пронизливий крик. Віра - не Нюта. Ось вона дає нам життя! До її народження ми навіть не знали, що діти здатні так видавати. Найчастіше і спати вона разом зі мною під ранок вирушає. П'ять-шість годин від трьох після опівночі - єдиний спокійний час у нашому домі. Здається, багато, але, повірте, вона потім за вісімнадцять, що залишилися, так надолужує, що мало нікому не здасться.

Варя запевняє, що гени виключно мої. Та я й не сперечаюся. Нехай будуть усі мої. Можна подумати, сама Центуріон без генів менше моя. Ні хріна подібного. Моя повністю. І Нюта моя. Безперечно. Усі мої. Рідні.

- Давай, Нютик, - підхоплюю її на руки і піднімаюся. - Підемо за Вірою. І будемо вмиватися.

На користь того, що виступ показовий, свідчить той факт, що Віра замовкає, тільки-но ми з Нютою входимо до її кімнати.

- Та-та-та-та-та, - стоячи в ліжечку, на радощах б'є долоньками по перилах і топче ніжками.

- Я тут, сирена, - підхоплюю її вільною рукою і притискаю до другого боку. Цілую в маківку. - На місці, рідна. І я, і Нюта - тут.

- Вона голодна, - авторитетно заявляє старша сестра. - Я теж.