Вона підкориться мені - Олена Сашина

Поліна

Мій новий тимчасовий начальник — справжній самець. Такий не дасть спокійно працювати. І навіщо я тільки повелася на вмовляння Гурського? Та й працювати в дві зміни виявилося не дуже й просто. Хоча, як у дві зміни? Стас — шляхетна душа, яка не нормує мою роботу. Він надає перелік справ, які я зобов'язана виконати за вечір. Потім можу бути вільна. Справ не багато. Намагаюся робити все швидко, пораюся за чотири-п'ять годин і зазвичай опівночі я вже вільна.

Слід зазначити, зі Стасом працювати приємно. Якщо не брати до уваги його жарти, то цілком непогано. Він не завантажує мене роботою і не використовує так, як Гурський, а ставиться навіть ввічливо. З танцівницями у нього більш розв'язна поведінка. Періодично він викликає одну з них до себе і з кабінету долинають гучні зітхання. Але так само як і мене, він не кривдить «своїх дівчаток».

Сьогодні приходжу на роботу розбита. День не задався. Все валиться з рук, у голові туман. До початку робочого вечора десять хвилин, і я приземляюся біля барної стійки поспілкуватися з Олегом. У залі нікого немає. Лише острівець бармена та я. Бармен як психолог — завжди вислухає твої проблеми. А мені ох як треба зараз виговоритися.

— Олеже, чому іноді в житті все йде ідеально, а потім стаються чорні дні? Немов ложку дьогтю в бочку з медом підмішали... І я хапнула цього найчистішого дьогтю.

— Важкий день? — мабуть, сама ходова фраза бармена.

— Ні-і. Важкий — це коли ти просто втомився. А в мене огидний!

— Налити заспокійливого?

— А давай! — наважуюсь з байдужістю, хоча в моїх принципах не пити алкоголь, коли я за кермом. Але зараз мені все одно. Поїду додому на таксі.

Бармен підставляє мені склянку дуже міцного напою.

— Олеже, ну це занадто! Яким би паршивим не був цей день, я ж все-таки дівчина!

— Зрозумів, виправляюсь! — хлопець забирає склянку і готує інший напій. — А наші дівчата п'ють і не таке, — викладає секретну інформацію.

— Я не ваші дівчата, — не втрачаю нагоди нагадати зайвий раз, що я тут тимчасово.

Олег ставить переді мною якийсь коктейль.

— Це тобі сподобається.

— Поліно, — чую за спиною невдоволений голос директора. Я мало не давлюся коктейлем, який встигла потягнути через соломинку.

— Станіславе Ігоровичу, ви знаєте що не можна так підкрадатися до людей? — обурююся на начальника, відкашлюючись.

— Ти знаєш, що на роботі розпиття алкогольних напоїв заборонено? — питає, суворо дивлячись в очі.

— Здогадуюсь, — відповідаю, нервово ковтаючи. Якась муха вже встигла вкусити мого начальника. Виходить, не лише у мене сьогодні паршивий день.

— Зробиш ще один ковток і буде покарання.

— Страшне? — запитую з ноткою іронії в голосі. Він що, залякати мене хоче? Не вийде!

— Тих, хто п'є на роботі алкоголь, я жорстко трахаю у себе в кабінеті. Спитай дівчат, вони підтвердять.

Я знову нервово ковтаю. Сама неодноразово чула голоси цих самих дівчат, що долинали криками з кабінету.

— Тож пий, Поліно! Смачно? — видає свою зухвалу посмішку.

— Дуже, але мені перехотілося, — гаркаю у відповідь, зістрибуючи із стільця. — Не пий, — говорю Олегу на прощання та йду на робоче місце. Хлопець пирскає зі сміху. Хто-хто, а Олег точно не захоче бути жорстко відтраханим начальником у його кабінеті.

Іду в приймальню. Тільки ступаю в довгий темний коридор, як одразу за моєю спиною чуються кроки начальника. Знову вирячився на мою дупу? Зупиняюся, щоб він пройшов першим.

— Після вас, — провожу рукою вперед, мило посміхаючись, запрошуючи Стаса пройти.

Він рівняється зі мною і різко притискає до себе.

— Ходімо вже, боягузко, — зухвало хапає за талію і силою веде до кабінету. Нічого нового.

— Я сама можу пересуватися, дякую за виявлену турботу, — огризаюся, намагаючись віддерти його лапищу від свого стегна, куди вона вже нахабно встигла спуститися.

Звичайно ж, у мене нічого не виходить. Стас сильний, до того ж мої слабкі спроби викликають у нього задоволену посмішку. Біля дверей він сам мене відпускає, переможно дивлячись прямо в очі.

— Іди, бджілко, працюй. Сьогодні розбери накопичену електронну пошту.

— Тільки пошту та все? — дивуюсь тому, яке легке сьогодні в мене завдання.

— Тільки пошту, Поліно. І все, — хитро повторює за мною Стас.

— Подивимось, — недовірливо відповідаю.

Відкриваю імейли та розумію як рано і, до того ж, даремно я зраділа.

— Тисяча п'ятсот сорок вісім непрочитаних повідомлень? — обурено питаю начальника, округливши очі. — Ви що, з моменту відкриття клубу на жодного листа не відповіли?

— З моменту звільнення останньої помічниці, — складає руки на грудях.

— Ви її звільнили у день відкриття клубу? — кепкую, зарозуміло дивлячись на Стаса. — Чи вона сама пішла, не витримавши ваших домагань?

— Звільнив, Поліна. За те, що не витримала. Працюй, — ставить крапку в розмові та йде до свого кабінету.

Я починаю переглядати листи. Деякі повторюються. Хтось пропонує рекламу. Багато хто хоче співпрацю. Все систематизую. Складаю таблицю, в яку заношу всю важливу інформацію — від кого лист і з якою пропозицією, скільки разів був надісланий, з чого можна зробити висновок, наскільки серйозно налаштовані автори листів.

Закінчивши роботу, стукаю до Стаса зі своєю доповіддю. Кладу її перед ним на столі, потягнувшись через широкий стіл. Не хочу підходити до нього близько. Я все ще пам'ятаю, як він приклався долонею до моїх сідниць.

— Не зрозумів, — обурюється начальник. — А хто мені це все пояснить? — я навіть трохи гублюся від його невдоволення. — Чим я гірший за Гурського? — тепер мені стає зрозуміло, знущання триває. Адже він не може мене просто так відпустити додому, не підживившись моєю кров'ю.

— В таблиці все зрозуміло написано. Ви просто оченята туди опустіть, — хамлю у відповідь.

— Поліно, ти для того тут і працюєш, щоб бути моїми оченятами, вушками і всім, чим я ще схочу, — суворо відповідає. — Розповідай.