Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
Іван Ґабрусевич вийшов на волю на початку червня 1932 року. Під час його ув'язнення, від 23 березня до початку червня 1932, обов'язки Крайового Провідника знову виконував о. Ярослав Чемеринський. Правда, виконуючи в заступстві відповідальні обов'язки Крайового Провідника, о. Я. Чемеринський ніякої бойової діяльности не ініціював, ані не керував жодними бойовими діями, започаткованими раніше. Його роля обмежувалася на втриманні організаційних зв'язків, пов'язання тих, що були порвані в наслідок масових ув'язнень, кольпортажу підпільної літератури й на опіці над політичними в'язнями, що її організовувала мережа ОУН. Але й ця праця о. Я. Чемеринського, як виконуючого обов'язки Крайового Провідника ОУН, мала для Організації величезне значення. Завдяки їй мережа ОУН в цілому Краю могла справно діяти, не зважаючи на ув'язнення провідних членів, а це підтримувало на дусі всіх членів ОУН і дезорієнтувало польську поліцію. Організація могла переможно усувати перебої, спричинені арештуванням провідних членів.
До справи участи українського священика в революційно-підпільній боротьбі додамо таке. В понятті загалу тодішнього українсько-католицького священства участь священика в революційній боротьбі була неприпустимим порушенням тодішніх поглядів. А тому й участь о. Ярослава Чемеринського в керівництві ОУН на ЗУЗ була дбайливо зберігана в таємниці. Одначе, в західньому світі участь священика в боротьбі поневоленого народу проти окупанта вважається цілком природнім, наскрізь моральним явищем. Так, наприклад, бельґійський священик Домінік Жорж Анрі Пір, якому в 1958 році признано Нобелівську нагороду миру, в час другої світової війни брав активну участь у боротьбі бельґійського революційного підпілля проти німецьких окупантів. За це він одержав після війни найвищі військові відзначення: бельґійський Воєнний хрест із пальмами та французький Хрест почесного леґіону. Отож, його участь, як католицького священика, в активній революційній боротьбі за свободу власного народу не викликала жодних застережень з боку західніх католицьких кіл, ані не перешкодила йому одержати світову нагороду миру, а навпаки, піднесла його авторитет в опінії західнього світу. А тому й ми вважаємо, що немає причин приховувати участи в революційній боротьбі проти окупанта українського священика.
БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН
Розпочату бойовим референтом Крайової Екзекутиви ОУН, Зеноном Коссаком, бойову діяльність вміло й успішно продовжував його наступник – Роман Шухевич-”Дзвін” (популярно відомий серед членів Організації як „Шух”).
Особливо активною і спритною в „роботі” виявилася бойова п'ятка, зорганізована в Дрогобичі самим Коссаком, до якої належали бойовики: студент Лев Крисько-”Кріс”, студент Михайло Гнатів-”3алізняк”, робітники Дмитро Данилишин і Василь Білас та „Оса”. Перебуваючи в різних селах Дрогобиччини, вони організаційно належали до різних „п'яток” і лише для виконання бойових завдань творили окрему ланку; це і додатково законспіровувало тих бойовиків, бо коли, наприклад, Мотика, член організаційної ланки, до якої належали Данилишин і Білас, виявив їх поліції, він не вмів назвати інших трьох членів бойової п'ятки, яка виконувала напади в Дрогобиччині. Лев Крисько, провідник боївки, студіював у Данціґу, а в Дрогобичі перебував лише під час вакацій, чи і спеціально приїхавши, а тому він був мало відомий не лише поліції, а й місцевим членам ОУН.
Передавши бойову референтуру Шухевичеві-”Дзвонові”, Зенон Коссак особисто вже не брав участи в праці бойової дрогобицької п'ятки, а тому й увага польської поліції при розсліджуванні актів тієї бойової групи, яка, згідно з вказівками донощика Романа Барановського, була звернена на Коссака, – трапляла в порожнечу й дезорієнтувала поліційні чинники. Кожного разу, коли бойовики виконали напад, Зенон Коссак мав такі переконливі докази, що він у даний час був де інде, що поліція мусіла звільняти його з тимчасового ув'язнення, як цілком непричетного до дотичного бойового акту. Не зважаючи на масові арешти і наслідки пацифікаційних репресій, Бойова Референтура ОУН поновила свою діяльність, даючи цим знак своєї незнищимости.
Напад на поштовий віз під Бірчою
Дня 31 липня 1931 року перемиська бойова п'ятка ОУН виконала успішний напад на пильно оберіганий поліцією поштовий віз у лісі під Бірчою біля Перемишля. Бойовики перестріли поштовий амбулянс, який віз гроші з Перемишля до Бірчі, в ліску недалеко містечка, тому що візник намагався втекти, бойовики покористувалися зброєю і від пострілів згинув конвоїр, поліціянт Ґібінські, а візник Ян Секела був поранений. Бойовики забрали частину грошей і втекли. На місце випадку виїхали з Перемишля староста, повітовий комендант поліції й начальник слідчого відділу, а в усьому терені перемиського й добромильського повітів влаштовано поліційні погоні за виконавцями нападу. У висліді цього поліції пощастило спіймати одного учасника нападу Василя Цебиняка. Він признався до співучасти в нападі і 15 жовтня 1932 р. був засуджений на кару 18 років тюрми. Інших чотирьох учасників нападу не спіймано, ані не виявлено в ході слідства. Щойно чотири роки пізніше на підставі „архіву Сеника” стверджено, що три учасники того нападу – Володимир Терешко й Осип та Роман Куцаки – втекли після виконання нападу до Чехо-Словаччини.
Напад на поштовий віз під Печеніжином
У той самий день, що під Бірчою, подібний напад відбувся під Печеніжином біля Коломиї. Його виконала коломийська боївка ОУН. І в цьому випадку нападені намагалися втекти, у висліді чого від куль бойовиків загинув конвойний поліціянт, а візник був поранений. Так само, як при нападі під Бірчою, поліції не вдалося спіймати бойовиків. Вони поспішним маршем – 110 кілометрів за 40 годин – віддалилися від місця нападу і дійшли до околиць Микуличина, а звідтіля непомітно перейшли через гору Кукул і добилися на Чехо-Словацьку територію. Слідство устійнило, що вони йшли не дорогами, а стежками, користуючись мапами і, мабуть, якимось провідником, котрий добре знав околиці карпатських гір.
У Чехо-Словаччині чеська поліція арештувала була кілька підозрілих для неї осіб, але коли стало відомим, що йде про політичну справу, відмовилася видати їх польській поліції. Троє з них, про яких під час допитів чеської поліції стало відомо, що вони були учасниками нападу під Печеніжином, – Микола Митлюк, Колитко і Кукурба-Барицький, — виїхали з Чехо-Словаччини до Німеччини, а звідтіля до Манджурії. Інших учасників та організаторів того нападу польська поліція не могла знайти.
Напад на „Банк Людови” в Бориславі
Третій з черги напад у віддаленій підгірській області успішно виконала того самого дня дрогобицька боївка ОУН на польський „Банк Людови” в Бориславі. Напад був виконаний 31 липня 1931 р. о 2-ій годині пополудні. Двоє бойовиків залишилося біля входу на стійці, а троє ввійшло до приміщення банку, стероризували урядовців, забрали понад 20.000 польських злотих готівкою і векслями й безслідно зникли. І в цьому випадку поліції не пощастило виявити виконавців нападу. У
