Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
„ПАЦИФІКАЦІЯ”
Свідома свого безсилля в боротьбі з українським революційним підпіллям, польська окупаційна влада, наслідуючи московських большевиків, вирішила застосувати супроти українського населення методу масового терору. Тій акції, заплянованій польським урядом і виконаній відділами польської поліції та війська, акції масового, варварського терору супроти безборонних людей, – дано офіціяльну назву „пацифікація”, себто „заспокоєння”, „привернення спокою”. Одначе, поведінка тих карних відділів була в очах українців і в понятті вільного світу варварськими оргіями здичавілої солдатні супроти безборонного населення, ініційованими й схваленими урядом – автором „пацифікації”.
„Пацифікація” Галичини з доручення польського уряду почалася в половині вересня 1930 року. До акції вжито членів поліційної школи в Мостиськах біля Львова, поліційні відділи з корінної Польщі, в кількості 2.000 поліціянтів, та ескадрони кавалерії 6-го корпусу польської армії. Ті поліційні й військові збройні відділи, поділені на групи по 50 до 150 людей, і вислано для „акції” в терені під проводом місцевих станиць польської поліції. Користуючися вказівками місцевих поліцистів, карні відділи оточували, звичайно вночі, обране для „спацифікування” село, пильнуючи, щоб населення не втекло в ліси. Вдосвіта одна частина починала „ревідувати” домівки українських культурних та економічних установ, а друга виловлювала свідоміших селян за списком, виготовленим заздалегідь місцевою станицею польської поліції.
„Ревізії” були насправді варварським плюндруванням культурних та економічних надбань місцевого українського населення. В читальнях „Просвіти”, в домівках кооперативних крамниць та в приміщеннях усіх інших сільських культурно-освітніх установ польські поліціянти та польська солдатня нищили всю обстановку, виривали й ламали двері й вікна, зривали й рубали сокирами долівки, скидали на купу книжки з бібліотек, мистецьке приладдя театральних гуртків та оркестр, а в кооперативах нищили товари таким способом, що змішували разом муку, сіль, цукор, збіжжя тощо, і поливали їх нафтою, „Мистецтвом” цього варварства поляки перевершили справжніх вандалів з часів глухого середньовіччя. Такі „ревізії”, себто вандальське руйнування, переводжувано й по приватних помешканнях активніших громадян.
У той самий час інша частина карного відділу виконувала екзекуції над населенням села. З гурту зігнаних за списком людей польські садисти викликали по одному, зривали з нього одежу й білизну, кидали на долівку й, притримували жертву за руки й ноги, катували нагаями, даючи від 25 до 100 ударів, або й більше, залежно від того, наскільки дана людина була активною в українському громадському житті. Коли катований млів, його відливали водою і продовжували екзекуцію, зі звірячою насолодою примушували жертву кричати „нєх жиє Польска!”
Жертвою катувань падали всі місцеві українські інтеліґенти та свідоміші селяни, які брали участь у праці „Просвіти”, „Рідної Школи”, в українській кооперації чи інших українських установах, а в тому й священики, жінки, старі й навіть діти. Наприклад, 60-річний Іван Панчишин, справник кооперативи в Яворові-Наконечнім дістав 200 нагаїв, а 85-річний Іван Щебиволока з Денисова, повіт Тернопіль – 100 нагаїв; у Швейкові, повіт Підгайці, побито дружину Василя Дутки, яка була породілею. Часто практиковано поголовне катування. Так було, наприклад, у селі Розкошниці, повіт Збараж, та в Чернилові Руському, повіт Тернопіль: ескадрон уланів, погрожуючи кулеметами, зігнав усе населення на майдан, вилучив дітей понижче 13 років життя, а всіх інших почав катувати за чергою, не розбираючи, чи це жінка, чи дівчина, чи літня людина. На смерть закатовано: у Чижикові біля Львова 17-річного Матвія Параньку, у Гаях біля Львова 18-річного Михайла Тютька, у Селиськах, повіт Бібрка, 30-річного Дмитра Підгірного.
Третім засобом „пацифікації” був грабіж українського населення. Начальник громади був зобов'язаний на протязі кількох годин доставити поліційному чи військовому відділові, який переводив у селі „пацифікацію”, визначену кількість продуктів та домашніх тварин: вівса для коней, яєць, гусей, курей тощо. Все це забирала собі дана частина грабіжників без жадної винагороди, примушуючи громадську управу списувати заяву, що карний відділ зразково поводився в селі й за харчі заплатив належну оплату. Ті грабіжницькі контрибуції були дуже великі і до військових магазинів звожувано пограбоване в українських селян добро вантажними автами.
По містах „пацифіковано” тим способом, що українські установи знищувало „самочинно”, але під охороною польської поліції, вуличне шумовиння, а всіх активніших українських громадян арештовувано й катовано на поліційних станицях. Арештованих було в той час стільки що ними були переповнені не лише в'язниці, а й деякі військові касарні.
У наслідок важких побоїв під час „пацифікації” померли: Антін Сновидович, 64 роки, з Підгородища, повіт Бережани, Михайло Кіцера з Коцурова, повіт Бережани, Михайло Горин з Руди, повіт Бібрка, 35-річний Михайло Литвинець із Тязева, повіт Станиславів, 46-річний учитель Петро Смолій з Медини, повіт Збараж, війт Онуфрій Дичко з Вівся, повіт Підгайці, мґр. права Володимир Кульматицький з Городища, повіт Бережани.
У тій погромницькій варварській акції брали участь не лише польська поліція і військо, а й польські „стшельци”, тобто молодь місцевих польських колоністів, члени „спортового” товариства „Стшелєц”, і місцеві польські інтеліґенти, зокрема ж польські студенти.
Ув'язнення українських послів
У той самий час заарештовано й українських послів до польського парляменту й перевезено до тюрми в Бересті Литовському, де вони просиділи кілька чи кільканадцять місяців. Деякі з них були опісля суджені за „протидержавні промови”.
Але ув'язнення українських послів не мало ніякого зв'язку з саботажною акцією ОУН-УВО. Українські леґальні партії окремою заявою негайно відмежували себе від усякої революційної діяльности українського народу, засудили цю діяльність і склали вислови льояльности до польської держави. Ніхто з польських чинників не закидав їм якої-небудь співучасти в саботажах і в революційній дії ОУН-УВО. Арештування і ув'язнення українських послів, як і таке ж ув'язнення в той час тих польських послів, що були в виразній опозиції до Пілсудського, – були викликані плянами групи Пілсудського здушити всяку опозицію з допомогою жорстокого терору й у витвореній ним ситуації страху провести вибори, які дали б повну перемогу для тієї групи. Вирівнюючи порахунки з неприхильними собі польськими партіями, польський режим Пілсудського вирішив стероризувати також українські партії й усе українське громадянство.
І власне арештування, ув'язнення та суди за „протидержавну діяльність” українських послів, які абсолютно жодної революційної дії не вели, а навпаки, заявляли свою льояльність до польської держави, – доводять, що польський
