Інґа - Скотт Ферріс

Джек дуже прив’язався до Інґи. Все, що він міг зробити, було б непомітним. Він би не залишив за собою відбитків пальців, бажаючи зберегти теплі стосунки із Джеком. Але з огляду на те, що Фейош повідав Ользі і що та передала Інзі, Кеннеді явно погодився стати на його бік у питанні завершення цього роману.

Ольга сповіщала Інзі, що Фейош і Джозеф Кеннеді тепер союзники, і Фейош сказав, «що за два місяці тебе викинуть з роботи і старий Кеннеді тебе не пожаліє, бо не хоче, щоб його син був з тобою». Вона додала ще й тривожну звістку, що Фейош найняв приватного детектива стежити за Інґою, і тепер знає, «коли Джек заходить і коли виходить від тебе, він знає, скільки ламп світиться і коли їх вимикають»{539}.

Ця звістка стривожила і ФБР. Вони хвилювалися через те, що тепер за Інґою ходило так багато шпиків, що вони могли зіштовхнутися один з одним. Приватний детектив міг легко помітити присутність ФБР. Агентам, приставленим до Інґи і її квартири, наказали бути дуже обережними і в разі потреби припинити стеження, щоб уникнути зустрічі в домі з детективом{540}.

Крім союзу із Джозефом Кеннеді, Фейош сподівався перетягнути на свій бік і Ольгу. Він продовжував її улещувати, явно не здогадуючись, як за останні два роки зменшився її вплив на Інґу. Ольга переказала тій, що Фейош запросив її до себе і запропонував подумати над переїздом до нього, але її більше схвилювала не така щедрість, а підозра, що так зять намагається отримати безкоштовну домогосподарку. Крім того, вона відхилила запрошення Фейоша повечеряти і сходити до театру.

Ольга писала Інзі, що під час своїх візитів до Фейоша помітила кілька фотографій в рамках вродливої австрійської співачки Маріанни Арден, яка прославилася в нью-йоркських кабаре. Ольга могла лише похитати головою, зрозумівши, що режисер ставиться до шлюбних обіцянок не серйозніше за її доньку. «Не розумію, — писала вона Інзі, — як він так швидко втішився із красивою 24-річною співачкою, яка закохана в нього до безтями, а Пол на це навіть не відповідає»{541}.

Ольга хвилювалася, що з такою кількістю коханців і детективів навколо неї, наче у французькому фарсі, Інґа потрапить у якусь справді банальну халепу. «Як твоя мати, я благаю тебе, моя маленька Інґо, — живи відповідно до всього найкращого, що є в тобі; не втрачай самоповаги, — писала їй Ольга. — Ти ніколи не пошкодуєш про це. Я знаю, що ти не надто поважаєш мою думку, але мати ніколи не припинить сподіватися на краще для своєї дитини»{542}.

Та Інґа досі не знала, що саме було «найкращим». На початку січня вона все ще мучилася: розлучатися з Фейошем чи ні? 11 січня 1942 року він написав Інзі: «Мене трохи заплутали твої плани на майбутнє. Ти, моя мила, можеш бути загадковішою за пророків зі Старого Заповіту. Пишеш, що якби мала 18, то вийшла б за Джека… А потім додаєш: “Але, мабуть, найімовірніше, вибрала би краще тебе”. Тож, моє вередливе дитя, що все це означає? Щось пішло не так з твоїм чи Джековим коханням?»{543}

Але Фейош дав зрозуміти, що його роль співчутливого «колишнього» лише напускна. «Стосовно Джека я хочу тобі дещо сказати, — продовжував він. — Перш ніж ти вирішиш з головою зануритися в цей роман, ти не подумала про те, що батькові хлопця чи всій родині це може не сподобатися?»{544}

Ця думка майже безсумнівно з’являлася в Інґи, але принаймні зараз не викликала незгоди. Вже наступного дня все зміниться, і про це прочитають мільйони людей.

Розділ 42
Уїнчелл усе знає

За словами біографа Ніла Ґеблера, девіз світського колумніста Уолтера Уїнчелла звучав так: «ВІН УСЕ БАЧИТЬ… ВІН УСЕ ЗНАЄ». Якщо Уїнчелла і пам’ятають, то переважно через те, що він був прообразом Дж. Дж. Хансекера — журналіста, який розповсюджував брудні плітки у фільмі 1957 року «Солодкий запах успіху». Але на піку своєї кар’єри він міг мати «найбільшу постійну аудиторію, яку спроможний здобути чоловік: не політик, не проповідник». П’ятдесят мільйонів американців — вражаючі дві третини всього дорослого населення Сполучених Штатів — або слухали його щотижневу радіопрограму, або читали його щоденну колонку, яку публікувало понад дві тисячі газет в усій країні{545}.

Серед них була Washington Times-Herald, читачі якої — і, безумовно, її редакція — збуджено обговорювали один абзац в колонці Уїнчелла від 12 січня 1942 року. Інґа пам’ятає свій шок, коли прийшла в офіс того ранку (в понеділок), і одна з її подруг, можливо, Кік, спитала: «Ти вже читала про себе у колонці Уолтера Уїнчелла?»{546} Вона ще не встигла, тому швидко схопила газету і квапливо почала пробігати очима його матеріал під заголовком «На Бродвеї». Їй не довелося читати все.

Посеред першого абзацу, затиснута між розповіддю про жахливу бійку між двома бродвейськими актрисами і пліткою про те, що джазових зірок Луїса Армстронґа і Джина Крупа бачили в центрі, була ця непримітна новина в торохкітливому стилі Уїнчелла: «Один із гідних синів екс-посла Кеннеді є об’єктом кохання красивої колумністки з Вашинґтона. І такого великого, що вона вже порадилася із адвокатом щодо розлучення зі своїм чоловіком-дослідником… Татусеві Кеннеді це не до вподоби»{547}.

Інґа