У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
Після такої "відправи" з командирами новий курінний скликав загальну збірку. І тут ми його побачили. Одягнений був скромно, по-цивільному; сильної будови, голова на короткому грубому карку, трохи лисавий; віком під сороківку. Дуже рухливий, з рішучим гострим голосом.
До збірки виступили усі, також і новий відділ з бабами. Уставилися — перша сотня посередині, друга з правого боку, третя з лівого, а новий відділ замикав цей квадрат. Службовий старшина передав звіт тимчасовому курінному Бурлаці, а він став до звіту перед поручником Мізерним і передав йому командування.
Поручник Мізерний представився нам як командир Рен і гострими словами звернувся до стрільців і командирів. В його промові щоразу злітало з уст "пане брате", і закінчив він її словами:
— Відтепер, пане брате, я перебираю курінь і мені все має грати, як у годиннику. За найменше недотягнення буду карати суворо, без різниці — вояк чи командир. За більші провини — розстріл на місці, то собі запам'ятайте і бережіться, бо, пане брате, буду бити усіх за порядком. Войни ми вести, пане брате, зараз не будемо, бо вас треба перше приготовити на войну. Між вами ж є такі, які в житті ще рушниці не бачили і їх треба навчити, як її тримати, і аж тоді, пане брате, будемо військом!
Промова курінного Рена сподобалася стрільцям. Їхні сумні обличчя роз'яснилися, бо вони побачили перед собою справжнього командира, який вміє взяти військо в руки. Дивлячися на нього, скромно одягненого, може й гірше за стрільців — без офіцерських чобіт та шкіряних торбинок — стрільці відразу відчули, що він дбатиме про них, і готові були віддати йому свої серця.
Після промови, яка тривала досить довго, почалася реорганізація сотень. Першу сотню дістав Бурлака, другу — Веселий, який щойно долучився до нас, третью — Бір, четверту — Бульба. Створено відділ польової жандармерії, виділено рій для окремих завдань, санітарний відділ, до якого включено більшість жінок, інтендантуру, відділ зв'язкових і розвідки. Політвиховника Говерлю курінний Рен нагнав з куреня, і його місце зайняв молоденький студент, прізвища чи псевда якого вже не пригадую.
У другій половині серпня наш курінь перейшов з села Дарниця Вижня через Жерницю Нижню до села Жерденка і там заквартирував. Курінний вислав жандармерію, щоб перевірила терен, сотням наказав іти на вправи. Він не давав ні хвилини часу змарнувати. Завжди знаходив для нас зайняття — то муштру, то вправи в стрілянні, то політичний вишкіл. Сам старався всюди заглянути і перевірити, чи все йде згідно з його дорученнями. На кожному кроці він давав поради і вказівки, при чому не обходилося без крику. Він намагався безупинно підтримати словом і прикладом солідарність і дружбу поміж стрілецтвом, навчаючи, як повинен виглядати вояк-повстанець і якою військовою одиницею ми повинні бути. Кожний з нас охоче приймав його поради й навіть догани і старався виконувати все якнайкраще. Правда, ті, що легковажили дорученнями і наказами курінної чи сотенної команди, були покарані. Але довір'я і респект до курінного Рена росли з кожним днем, і це позначалося теж на моралі і поставі стрілецтва.
З Жерденки курінь відмаршував до села Воля Матіяшова, опісля попрямував повз Мичків до ріки Сян. Перейшовши річку, ми стали постоєм у мішаному українсько-польському селі Солина, дуже знищеному більшовицькою партизанкою, що таборувала на горі Явір.
Далі ми пішли через село Дашівка, а потім обминаючи Телесницю Сянну, дійшли до села Соколє. Коротко відпочивши тут, ми пішли повз села Панищів, Хверть і Видрне до села Поляна. В Поляні ми затрималися довше. Це село лежить між горами Ломаків Діл і Остре. У лісах тут також перебувала більшовицька партизанка.
Німецьких відділів в околиці не було. Інколи з'являлися мадярські відділи, але вони нас не чіпали. Часом переходили словацькі відділи, які пробивалися на Словаччину. Словаки вже не хотіли воювати по німецькому боці. Вони цілими відділами переходили до більшовицької партизанки.
На дорогах було чути час від часу перестрілку, а то й відгомін більших боїв, раптові густі серії з кулеметів, вибухи мін і Гранат. Це більшовики вели акції проти німців і мадярів, мінуючи мости та роблячи засідки. Якось у сусідньому селі раптом зірвалася стрілянина. Виявилося, що це більшовицькі партизани роззброїли невеличкий німецький відділ, який ішов із Зверника до Лютовиськ. Більшовики постріляли усіх на місці і так залишили, стягнувши з убитих одяг, кращу білизну і взуття.
Наші стежі обсервували більшовиків. Вночі ми з місцевими хлопцями навіть підкрадалися під сам більшовицький табір, але входити в бій курінний не дозволяв.
Тут у Полянах з нами деякий час таборували сотні Нечая і Байди. Сотня Нечая прийшла в повному складі, досить добре озброєна, здебільша мадярською зброєю і в мадярських одностроях. Сотенний, ще молодий і дуже крикливий, був одягнений в німецький однострій, і в шапку "петлюрівку". В його сотні я зустрів багато земляків, головно з села Красичі та околиці.
Того ж самого дня з Турянщини прийшла сотня Байди. Байда був родом з Полтавщини, колишній старший ляйтенант Червоної Армії. В його сотні був його молодший брат.
Байда прославив себе в УПА як один з найкращих бойових старшин. Молоденький, рухливий бльондин, середнього зросту, енергійний і рішучий старшина, він добре запам'ятався мені вже від першого разу, коли гарцював на коні, немов справжній запорізький козак.
