У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Наступного дня, ще довго перед світанком, скликано другу збірку. До неї стало понад двісті новобранців і з десяток дівчат — санітарок та розвідчиць. До зорганізованої сотні зараховано майже 180 стрільців. Сотня складалася з чотирьох чот, по чотири рої в кожній. Рій начисляв десять стрільців, плюс ройовий. Людей, які не увійшли до сотні, призначено до інших ділянок підпільної діяльности.

Чоти і рої очолили переважно вояки з чорноліського відділу, але також і дехто з новобранців.

До нашого роя призначено з "чорнолісців" трьох вояків — ройового Дебрушку, який закінчив вишкіл у підстаршинській школі УПА "Оленів", ланкового і кулеметника. Дебрушка був дуже молоденький, говорив як панночка, тонесеньким голосом, але командир він був добрий, і ми його скоро полюбили. Хлопці жартували, що він замолодий до УПА і повинен ще триматися маминої спідниці, але він був уже не в одному бою і був загартований вояк, хоч і дехто з нас пройшов різні військові вишколи, організовані ОУН.

У прифронтовій смузі панував хаос. Ситуація була така, що ніхто з вояків не орієнтувався куди проходив німецько-радянський фронт; в одному місці більшовики загнались далеко на захід, в іншому ще трималися німці і не раз годі було знати, де більшовики, а де німці. Це й було причиною того, що наша новозорганізована сотня дістала наказ перейти на Лемківщину на вишкіл.

Почалися приготування до маршу. Нам наказано брати речі найконечніші і лише стільки, скільки зміститься у наплечник. У мене наплечника не було, тому я зробив його з шкіряної течки. До неї запакував найпотрібніші речі: трохи білизни, приладдя до голення тощо. Наказано теж знищити всі фотографії, щоб не попали в руки ворогові і щоб потім не потерпіли члени родини, які залишилися вдома. Я мав небагато знімок, але з жалем розлучався з ними. Деякі вояки не хотіли залишати своїх речей і пакували в наплечники все, що могли. Несли вони ці великі торби на плечах і виглядали, як навантажені верблюди. Про них хлопці казали, що вони несуть на плечах "Америку".

Сотенного командира тимчасово заступав командир Лис. Раптовий прорив фронту більшовиками утруднював підпільний зв'язок, і тому тимчасовий командир сотні мусів діяти за власною ініціятивою. Ще заки ми вирушили в дорогу, старшини і підстаршини перевели з нами короткий вишкіл, щоб навчити як поводитись під час маршу, на відпочинку, в лісі та при переході небезпечних місць.

Ми вирушили на захід 2 серпня 1944 року. З Ямни Горішньої ми помаршували повз села Грозьова, Лімна, Ліщава Горішня, Копці і Кузьмина. Селяни виходили назустріч і щиро вітали нас.

Цілий день падав густий дощ, і коли ми зупинилися на нічліг в селі Малий Борисів, усі вже добре перемокли і здорово потомились, особливо ті, що несли на плечах "Америки".

Наступного дня через села Креців і Рогатинка, а далі, через гору Дубрівка, ми дійшли до Березки і там заквартирували. Зв'язку й далі не було. Стрільці нарікали на свої тяжкі наплечники і почали вимінювати в господинь усякі речі на яйця, масло, хліб, аби тільки позбутися тягару.

По навколишніх селах вешталися більшовицькі партизани. Вони нападали на села, забирали харчі й худобу і грабували селян з усього, що їм попадало у руки. По українських селах більшовики стосували жорстокий терор за те, що населення відмовлялося співпрацювати з ними. Проте польське населення більшовицькі партизани трактували як своїх союзників. Поляків вони не тільки не грабували, але й роздавали їм добро, награбоване в українців, бо вони доносили більшовикам про все, що знали про УПА.

З серпня 1944 року наша сотня мала першу нагоду зустрінутися з більшовицькими партизанами. Наткнулася на них стежа нашої сотні, і після короткої перестрілки більшовики втекли, залишаючи кількох убитих. Цих партизанів навели на нас місцеві поляки.

У Березці ми затримались трохи довше, і тут відбулося "хрещення" стрільців. Кожному з нас надали "псевдо", яке записали до сотенного реєстру. Мене назвали "Лис".

З Березки ми пішли через Тиряву Волоську на схід у села Станькова, Ракова і Пашова. Перед нашим приходом, у них бешкетували польські боївки.

У Пашовій відбулася перестрілка з відділом німецького Вермахту. Але як тільки впали перші постріли з нашого боку, німці завернули до Ванькової.

Через Коринець і Ванькову ми дійшли до села Середниця, а звідти через гору Ванькова повз Вільшаницю до сіп Руденки і Лісько.

Хоч через Лісько ми переходили пізно вночі, його мешканці, почувши рух на вулицях, прокинулися і перелякано дивилися у вікна. Розпізнавши, що це військо УПА, вони вийшли на вулиці і щиро вітали нас. Жінки із сльозами в очах подавали стрільцям усе, що мали в хаті. Тільки поляки поховалися перед нами, дарма що ми не мали супроти них жадних лихих намірів.

Наш рейд на Лемківщину відбувався по зв'язку місцевих кущів 2. Хлопці з місцевих кущів проводили нас від села до села. Вони також вели розвідку і повідомляли нас про рух ворожих частин у терені нашого маршу. Коли на нашому шляху несподівано з'являлися німці або більшовицькі партизани, до нас гналися гінці на конях, роверах, прибігали жінки і діти з повідомленнями; подавали сиґнали умовленими знаками. Нас повідомляли, хто працював з більшовицькою партизанкою і з німцями. Таких зокрема було чимало між поляками. Вони виявляли незрозумілу ненависть до українців, і з їх рук гинуло багато наших селян і інтеліґентів. Маршуючи селами, ми бачили багато жорстоко скатованих жертв польських боївок.

В кожному селі, через яке ми проходили, наша сотня влаштовувала віча і наші політвиховники і пропагандисти з'ясовували ціль нашої боротьби. Ми перестерігали перед більшовиками, від яких не можна сподіватися нічого іншого, крім грабунку, репресій та мобілізації чоловіків до Червоної Армії. Ми закликали молодь приєднуватися до нас або ховатися по лісах і криївках, щоб пережити першу хвилю терору і не дати себе знищити. Ми заохочували селян копати криївки на збіжжя, харчі, одяг і усі вартісніші речі, щоб їх не пограбували "визволителі".

Не