У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
Уранці наша сотня була вже в маленькому сільці Сухі Ріки, цілком відділеного від інших сіл горами й густими лісами. Його населення було дуже вбоге, а ще й до того пограбоване більшовицькими партизанами що засіли в навколишніх лісах. Нам доручено вислідити і прогнати їх з цих лісів. До речі, до сіл, що були під контролею українських повстанців, не наважувалися заходити не тільки більшовицькі партизани, але й німці та мадяри.
Наступного дня наша сотня була вже в Гульському, звідки одна чота пішла до Райського, щоб з "ліґеншафту" забрати худобу на м'ясо для табору.
Доволі вимовним було те, що більшовицькі партизани не ліквідували німецьких "ліґеншафтів". Вони забирали худобу в селян, а не з "ліґеншафтів", бо їх майно залишали для Червоної Армії і для майбутніх радгоспів.
На другий день до Гульського під'їхали три мадярські танки і затрималися біля перших хат над Сяном. Ми сховалися в кущах уздовж потоку, який випливає з-під гори Столи. Мадяри повиходили з танків і в крайній хаті почали розпитувати господарів, хто квартирує в селі. Тому що господарі не розуміли ані мадярської, ані німецької мов, мадяри почали показувати руками, що вони є приятелями УПА. Господарі мовчали, бо не знали чи можна мадярам вірити. Тим часом сотенний вислав до хати кількох стрільців, що знали мадярську і німецьку мови. Стежа увійшла до хати із зброєю напоготові. Мадярські офіцери вхопили автомати, але їх стримали господарі. Тоді один із стрільців, що знав мадярську мову, сказав, що село і околиця є під контролем УПА. Вони зраділи, бо шукали зв'язку з нами. Виявилося, що вони дістали завдання підготовити терен до переходу більших мадярських військових сил. Стежа завела їх до сотенного Веселого, і вони з ним обговорили всі справи та поінформували про шлях переходу їхнього війська.
Один із залоги танків виніс скриньку ґранат і роздав їх стрільцям, інший подарував нам кілька картонів мадярських цигарок "Гонвед". Незабаром мадяри від'їхали в напрямі Лютовиськ.
Пам'ятаю, в тому ж таки Гульському я стояв одного ранку на стійці. До мене несподівано підійшла дівчина з клуночком завинутим у білий рушник і несміливо сказала, що це її мама спекла пиріжки і казала мені занести. Дівчина, яких вісімнадцяти років, чорнява, в білій хустині на голові, в широкій кольоровій спідниці та ходаках, була така несмілива, що боялася в очі глянути. Вона ніби з жалем сказала, що в їхній хаті ніхто з наших стрільців не квартирує, а вони хотіли б їх мати і почути їх веселі пісні. При тому вона показала на горішній кінець села, де була їх хата. Хоч на стійці не вільно було їсти, то я не міг опертися спокусі, бо пиріжки дуже смачно пахли.
Після служби я зайшов до хати, щоб подякувати господині. Вона ще досить молода і здорова жінка, дещо зніяковіла і ніби виправдуючися сказала, що це її донька Катруся так пильнує наших вояків. Правда, вона також про них дбає; має сина Михася в УПА, але десь під Львовом.
За щирість селян ми також старалися відплатити їм тим самим. І в цьому селі й в інших, у вільний від служби час, ми допомагали людям при господарстві.
Була друга половина вересня. Надходив полудень. Ми сиділи під хатою солтиса і кінчали вправи з кулеметом. Треба було швидко розібрати його і скласти. Дівчата повідомили, що обід готовий, і на наказ чотового ми перервали вправи й пішли до хати, де на столі стояв у мисках ґуляш. Як тільки стрільці, жартуючи з дівчатами, почали братися до їди, на дворі затарабанили кулемети. Усі в ту ж мить замість ложок вхопили зброю.
Кулемети цокотіли від сторони села Криве та з лісу під горою Столи. Ми всі побігли на заздалегідь намічені місця. Наша чота зайняла позиції на узліссі, а копо хреста при дорозі з Гульського до Кривого поставлено кулемет. Ніхто не знав з ким більшовики ведуть бій. Ми бачили, як вони вибігали з лісу і бігли в напрямі Кривого. Майже рівночасно в долішньому кінці села вибігла розстрільна в силі яких двох чот і ми пізнали, що це наші. Ми відкрили вогонь по більшовиках, але вони не відступали, а йшли далі. Тоді зі сторони наступу наших двох чот, відізвалися міномети. Аж тепер більшовики кинулися тікати глибоким яром. Наша сотня сипнула по них вогнем. Їх коні та люди позбивалися під високим обривом берегів, і звідти до нас донеслися крики та зойки. Але й ми попали в халепу. Наші чоти, що наступали з долішнього кінця села, не знаючи хто є під лісом, почали обстрілювати наші становища. Ми почіпили білу хустину на баґнет і вислали зв'язкових, яким скоро вдалося з'ясувати непорозуміння. Чоти, які наступали, були з сотні Нечая.
Тепер вже з'єднаними сипами ми відкрили ще міцніший вогонь у напрямі лісу, куди відступав ворог. Бій тривав яких три години.
Полежавши деякий час на становищах, наша сотня перебігла стрибками поле і зайняла становище в лісі. Наш рій пішов на стежу. Ройовий Аврам скривився, але наказ треба було виконати і я ще з двома стрільцями пішов наперед розвідати, а рій просувався за нами. Лисячим ходом ми підсувалися до побоєвища, уважаючи на найменший шелест. Коли ми наблизилися до поляни, на яку був зосереджений найбільший вогонь наших кулеметів, почули шелест. Ми залягли і переказали, щоб рій зробив те саме. В нашу сторону йшов гурт людей із зброєю на плечах.
Ми пізнали їх: це були стрільці з сотні Нечая. Вже разом пішли оглядати побоєвище. Там було багато калюж крови, але своїх убитих більшовики позабирали. Ми знайшли пачку амуніції, кулемет, ґранати, мішки з картоплею та інше. Вже стемніло, коли ми верталися назад. У крайніх хатах села ми нікого не застали, бо люди, почувши, що хтось іде з лісу, повтікали. Але у дальших хатах пощастило нам зустріти декого з селян. Селяни оповідали, що бачили як більшовики забирали своїх ранених з яру.
На ніч чотові одержали наказ зміцнити всі застави і стійки. Сотенний Нечай з кількома старшинами
