У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
У таборі на Буковому Берді назбиралося майже півсотки жінок. Між ними були підпільниці, які працювали в санітарній службі. Інші сиділи без діла. Чимало було дружин і родичів старшин, між ними жінка сотенного Бурлаки. Були і жінки з малими дітьми. Багато з них включилися до санітарного персоналу і сумлінно працювали, виготовляючи бандажі й інші санітарні речі та "залізні порції" для тих, що мали переходити фронтову лінію в більшовицьке запілля. Решта жінок крутилася одна поза одну отак, щоб тільки день зійшов.
Наш курінний Рен належав до тих, що не дивляться ласим оком на жіноцтво. Навпаки, він дивився кривим оком на кожну жінку в таборі, без різниці, хто вона була. Війська у спідничках він не любив. Не знаю, чи це правда, але стрільці бубоніли, буцім то якась жінка "всипала" його перед німцями і він був арештований та сидів у концентраційному таборі, аж поки його не викрали.
Курінний делікатно старався усувати жінок з табору на села, та вони якось викручувалися і знову з'являлися в таборі. В обороні деяких ставали чоловіки і так тривало довший час. Курінний не спускав їх з очей, обсервував, з ким зустрічаються, як поводяться із стрільцями, аж одного разу терпець йому увірвався. Він скликав збірку всіх, хто був у таборі, і на ній накинувся на стрільців і командирів. Стрільців скартав за різні недотягнення, командирів вилаяв за непорядки в сотнях, чотах і роях, а наостанку - трохи здержуючись у словах, але все таки гостро висловився проти жінок і сказав, що їхня присутність деморалізує військо. Він наказав усім жінкам залишити табір і відійти на села. Зробив вийняток тільки для кількох санітарок. Прикро було жінкам залишати табір, але нічого не помогло. У курінного Рена був твердий вояцький характер, і він ніколи не міняв свого рішення.
З таборових буднів треба згадати ще таку справу. У таборі було понад дві тисячі людей. Вони спали в колибах, на землі застеленій чатинням з ялиць і смерічок. Тому що не вистачало води і не можна було добре вимитися, поміж стрілецтвом кинулася сверблячка або короста. Заки в команді куреня про це довідалися, то вона вже дуже поширилась. В нашому рої лише кількох дістали коросту, більшість з нас, в тому числі і мене, вона обминула, хоч ми спали разом з тими, що вже її мали. Заряджено загальний лікарський перегляд; тих, що мали коросту відсепаровано від здорових, і багатьох відіслано на села для лікування. По селах пороблено шпиталі і там порозміщувано хворих. Головний шпиталь був у селі Дверник, де було понад сто стрільців. Тут придалися всі ті жінки, що відійшли з табору, бо вони опікувалися хворими.
Ще добре не видужали стрільці з корости, а вже в таборі появилася нова хвороба - червінка. Тут уже почалася тривога - перевірено по кілька разів усіх стрільців і пороблено всі заходи, щоб зупинити цю страшну недугу. Хворих цілком відокремлено від решти і приміщено на лікування в окремому інфекційному відділі. На велике щастя епідемію пощастило стримати. Був тільки один смертний випадок.
Нашу сотню, що нею командував командир Веселий, часто висилали в терен для різних завдань. У сотні було багато старих, досвідчених вояків. В ній було багато стрільців, які прийшли до нас з Дивізії "Галичина" і які воювали під Бродами.
Сотенний Веселий - старшина з військовим вишколом. Він закінчив старшинську школу в Дивізії "Галичина" з ступенем поручника. За походженням син священика з-під Надвірної, він мав яких 25 років, був інтеліґентний та енерґійний. Любив пісні, але й любив дисципліну.
Чотовими в нашій сотні були: Вовк - першої чоти, Крилач - другої, Кудияр - третьої (у якій був я) і Корп - четвертої.
Отож, якщо треба було зробити якусь засідку, "викурити" німців, мадярів або більшовицьких партизанів, це завдання припадало нам, або сотні Бурлаки. Ми також часто ходили на "роздобеньки" одностроїв, взуття, зброї. Відбувалося це досить просто: ми робили засідку на німецький, мадярський чи словацький відділ, роззброювали та забирали мундири, залишаючи вояків у білизні. Німці, коли бачили, що це відділи УПА, а не більшовики, без великого спротиву віддавали однострої, чоботи і зброю. Вони знали, що ми їх відпустимо живими. Траплялося іноді, що наша чота роззброювала ціпі ворожі курені. Але бувало й таке, що нам доводилося вертатися з виправ без жадних трофеїв, бо наші "трофеї" пронюхували, що ми зближаємось, і втікали. Між іншим, мадярська армія, покидаючи наші землі, хапала і тягнула з собою усе, що тільки вдалося, головно худобу.
На збірці курінний Рен дав наказ нашій сотні йти в терен. Ми, звичайно, дуже зраділи і негайно взялися порядкувати свої речі до відмаршу. Вояки з інших сотень заздрили нам, що мусять залишатися в таборі й відбувати безконечні вправи - безліч разів на день "бігом марш", "долів", "встань", "скачи" і т. д.
Кілька годин пізніше сотенний зголосив курінному відхід і ми відмаршували трійками, весело співаючи. Нашим першим завданням було, вдаючи більшовицьких партизанів, перебрати від словацьких частин, що стояли на кордоні, зброю, яку вони радо віддавали більшовикам, а самі йшли додому.
Далеко за табором ми перейшли з маршової колони в стрілецький ряд і так пройшли через Ступосяни до села Дверник. У Двернику заночували. В селі було багато стрільців УПА. Можна було стрінути і старшин з командування УПА та видатних осіб з ОУН і УГВР. У селі ходила чутка, що вони відбувають важливі конференції і наради.
Наступного дня, через села Насічне і Наринське ми помаршували до Ветлини. Це одне з більших верховинських сіл і нам забрало півдня, щоб перейти його та прибути до Смереку, що майже сполучається з Ветлиною. По дорозі селяни підгодовували нас, і ми користали з кожної нагоди, щоб трохи поїсти після напівголодного життя в таборі.
Тим часом від курінного Рена прийшли зв'язкові з вісткою, що на пропозицію мадярського штабу, Головне Командування УПА уклало з ним договір, на підставі якого наші відділи повинні пропускати мадярські частини, які відходили з нашої території до своєї країни. В заміну за це вони зобов'язались не грабувати українське населення і доставляти нам
