Розстрільний календар - Олена Герасим'юк
Кенгір. Сорок днів свободи: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/uN5YY0
Орел Світлана. Кенгірське повстання очима в’язня ГУЛАГУ з Кіровоградщини // Гречка: Інформаційний портал. — 2014. — 5 травня. Режим доступу: https://goo.gl/IeUa6l 18 травня 1972 року заарештована правозахисниця Надія Світлична: Операція «БЛОК»39
18 травня 1972 року в Києві була заарештована правозахисниця, дисидентка, редакторка-укладачка «Вісника репресій в Україні» Надія Світлична.
Того дня Світлична відвела дворічного сина Ярему до ясел. «До вечора!» — прозвучало їхнє звичне щоранкове прощання. На той час Світлична вже щодня чекала арешту, але саме 18 травня чомусь не «відчула», що прощається з дитиною на 1,5 року.
КДБ серйозно зацікавився Світличною ще у 1967 році, після резонансного розгону маніфестації на честь дня перепоховання Шевченка 22 травня. У 1968 році Світлична була звільнена з роботи, а вже з січня 1972 року — після відомих «покосів» — її чи не щодня викликали на допити у справі брата, поета Івана Світличного.
Пресинг посилювався, і рівно за місяць до арешту, 18 квітня 1972 року, Світличній влаштували «імітацію арешту». У кабінеті слідчого їй офіційно оголосили, що вона заарештована, що існує «постанова». У присутності жінки подзвонили до дружини її брата Леоніді (Льолі) і сказали забрати Ярему з ясел. Але згодом прийшов начальник слідчого відділу і почав провадити «виховні бесіди»… Врешті-решт слідчий повідомив Світличній, що вона вільна до завтра і може «подумати».
«Я думала тільки, коли мене арештують: чи в тролейбусі, чи після тролейбусу, чи дадуть побачитися з сином, чи не дадуть побачитися з сином?» — згадувала вона.
Надії дали можливість бачитися з сином ще впродовж місяця. До 18 травня вона тричі на тиждень — «але вже з зубною щіткою і з пастою, з піжамою» — ходила на допити. Щоправда, саме 18 травня Світлична нічого з собою не взяла, бо була впевнена, що йде лише на черговий допит.
Коли стало відомо, що Світличну заарештували, її брат кинувся до ясел по Ярему, але дитини там уже не було. Перш ніж зачинити Надію в камері, їй повідомили, що сина забрали до сиротинця, у Ворзель.
Тільки зусиллями братової родині вдалося забрати Ярему з сиротинця і віддати бабусі, яка жила на Луганщині.
Майже рік Надія Світлична провела в ізоляторі КДБ на Володимирській. У травні 1973 року вона була засуджена Київським обласним судом за статтею 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР на 4 роки таборів. Покарання відбувала в селі Барашево в Мордовії. Сина Світлична за роки ув’язнення бачила тричі — дозволялося одне побачення на рік, причому під час першого з побачень дитина її не впізнала.
Звільнили Світличну 18 травня 1976 року. По дорозі на волю довелося пережити своєрідне випробовування людьми: в аеропорту Світличну завели в літак першою, коли ще посадки не було. Посадили на задньому сидінні, поруч з нею розмістились четверо «конвоїрів». На Світличній були чорна хустка, в’язничні черевики. «Коли почали людей заводити в літак, — згадувала вона, — була дуже велика спокуса щось сказати, хто я. Дуже велика спокуса — перший раз ти бачиш людей з волі! І певно, що хочеться одною фразою, бо більше не дадуть, але одною фразою якось заявити про себе. Але я себе стримала, бо уявила, що зразу ж мені заткнуть рота, це зрозуміло, а людям дуже переконливо пояснять, що вони везуть божевільну».
Оскільки Світличну привезли до Луганська, вона спершу поїхала до матері і Яреми. Вирок не передбачав заслання, КДБ не міг заборонити їй повертатися до Києва, тому з нею знову проводили «виховні бесіди», заохочували залишитись на Луганщині — жінці пропонували житло, прописку, роботу. Але після короткого перебування в матері Надія поїхала з сином до Києва.
У столиці їй відмовляли в прописці і, відповідно, не давали роботи. Світлична одружилася вдруге, влаштувалася двірником у дитячому садку, але і з цієї роботи була звільнена. Від осені 1976 року вона почала клопотатись про виїзд за кордон. У 1978 році клопотання задовольнили: Світличну відпустили до Америки. У неї на той час народився ще один син, Івась, тож в еміграцію вирушили троє: мати з двома дітьми, восьми років та чотирьох з половиною місяців.
Світлична працювала перекладачем у Гарвардському університеті, з 1980 року брала активну участь у роботі Закордонного представництва Української Гельсінської групи, була редактором-розпорядником періодичного видання представництва, до 1985 року коштом діаспори видавала «Вісник репресій в Україні».
Одинадцять років, з 1983 до 1994-го, Світлична працювала в українській редакції «Радіо Свобода».
Про реабілітацію не клопотала, цим займалася знов-таки братова сім’я, причому успішно — Льоля виклопотала її в 1994 році, хоча сама довідка датована ще 1992 роком.
Цікава деталь (зі спогадів Світличної): «В посвідці про реабілітацію написано… коли була арештована, коли була засуджена, на який термін — все правильно. Це заповнений бланк, з правильними відомостями, аж до пункту звільнення. Про звільнення ж написано (видруковано машинкою): «Відомостей нема». А далі: скільки років, місяців, днів перебувала в ув’язненні — скрізь прочерки. Не відбувала в ув’язненні нічого. Заслання — прочерки. На примусовому лікуванні — прочерки. Ніде я не перебувала. Але реабілітована».
ДжерелаКарасик С. Світлична Надія Олексіївна // // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/FuyJMQ
Овсієнко Василь. Інтерв’ю Н. О. Світличної 2003 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Wlp7Kr
Степула Надія. Надія Світлична. Пам’яті авторки «Журналу надій», «голосу дисидентської України» // Радіо Свобода. — 2006. — 5 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/1sIwVG
26 травня 1953 року розпочалось Норильське повстанняНорильська група таборів — Горлаг — була заснована у 1948 році спеціально для політичних в’язнів. Як свідчать цифри, на майже 20 тисяч «особливого контингенту» припадало близько 60 кримінальників. Саме тут у 1953 році відбулось найдовше повстання табірників.
Смерть Сталіна дала надію мільйонам людей. В’язні особливого табору чекали на перегляд своїх справ та омріяну свободу. Але їхні надії були марними: під амністію не потрапили ті, хто боровся і був засуджений за відкриту боротьбу з радянською системою; скорочували термін лише кримінальникам та засудженим за нетяжкі злочини.
Дослідники та очевидці зазначають, що повстання 1953 року було спровоковане працівниками табору: для виявлення та ізоляції найактивніших і найсміливіших в’язнів охорона часом стріляла по житлових зонах, на протести в’язнів відповідали агресивно та зневажливо. 25 травня охоронці вбили двох та поранили одного в’язня. Арештанти відреагували стрімко: 4-та зона
