Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко

Сказав, що турбується так за нас, щоб ми не відстали, бо сокири втрачати шкода…

За півгодини до очікуваної зупинки, ми вшістьох зібралися в тамбурі з «телевізором», як група спецназу, що має звільнити заручників. Провідник витяг зі свого купе складну драбинку, відкрив двері, підняв і поріг. Тепловоз дав попереджувальний гудок, і потяг, через кілька хвилин, зупинився. Провідник опустів драбинку долі і ми позіскакували на насип, розмахуючи сокирами, як індейці томагавками, перебігли п’ятидесятиметрову зону відчуження та почали енергійно вирубувати сухостій. Страх відстати від потягу примножив наші сили і ми встигли зрубати і принести до відчинених задніх дверей з «телевізором» два чималих сухих деревця і купу товстих гілляк ще до першого гудка.

Потяг вже рушив, а ми ще близько години втягували через задні розчинені двері і розпилювали деревця і гілляки на чурбачки. Наша здобич була оцінена в пів куба деревини. Провідник радів, мов дитя, і пообіцяв годувати нас чаєм з цукром і лимоном (!!!) аж до Ерденету.

– А як же шишка? – спитаєте ви…

– А що шишка? – Знайшли, помилувались і віддали в фонд «Микити Сергійовича»… Просто, аби не було тієї дивної і несподіваної зупинки в тайзі – не було б і шишки.

Вечоріло, потяг наближався до Іркутська – міста, де кілька років навчався і жив наш Віктор. З кожною годиною наш розсудливий і поміркований, від натури, Віктор, робивсь все більш знервованим і неврівноваженим. Кожні 10–15 хвилин він, долаючи барикаду з наших валіз, що громадились просто у проході, вискакував у коридор, біг до «телевізора», намагаючись побачити знайомі місця і нескінченно перепитував у провідника, чи не спізнюється, часом, потяг. Потім зігнав Сашка з верхньої полиці, щоб краще побачити рідний Іркутськ через відчинене вікно. Здавалось, він погодився на закордонне відрядження лише для того, щоб ще раз, хоч одним оком, хоч краєм ока, побачити місто своєї юності.

Доля виявила свою неприхильність до Віктора двічі;

По-перше, прибули ми до Іркутська вже в сутінках, а по-друге – обабіч нашого потягу стояли нескінченні ряди брудних товарних вагонів… Десь був підземний перехід у місто, але Віктор не зважився скористатись ним, аби не відстати. Вечір видався безхмарним, отже, навіть, заграви від вогнів міста ми не побачили.

Під час нашої мандрівки нам зустрілись десятки кинутих сел. Особливо багато було їх за Уралом. Перед тим в Союзі провадилась кампанія по тотальному знищенню «неперспективних сіл». Нас дивувало, як можна було вважати села, розташовані безпосередньо біля залізниці неперспективними? Ну, нехай десь в безлюдному степу, в глухій тайзі. Без доріг, світла, засобів зв'язку… Але, вздовж Транссибірської магістралі!.. А пункти по збору ягід, грибів, кедрових шишок? Турбази, нарешті! Хіба то не перспективно? Люди ж заснували ті поселення десятки, а то й сотні років тому, не зважаючи не те, що комусь в Кремлі вони згодом видадуться «неперспективними«…Ну, звичайно, набагато легше щось зламати, або заборонити ніж збудувати чи організувати… На тому стояла і стояти вічно збиралась Радянська влада…

…Тому і не встояла…

Час від часу за вікном проносились добротні, вже почорнілі від часу дерев'яні зруби з хитромудро різьбленими фронтонами, зірваними дверима і вибитими вікнами…

– Ти не розстроюйся, Вітьок! Мабуть, коли тебе тут не було, і твій Іркутськ визнали безперспективним, або перенесли кудись ближче до цивілізації, – висловив припущення Валера.

– А, от, я вб'ю тебе зараз і на рейки викину, тоді в некролозі прочитаєш – на рейках вокзалу якого міста тебе знайшли – хмуро пообіцяв Віктор.

– Ой, не слід цього робити, Вітю, бо коли за присудом Іркутського народного суду ти відсидиш своє і вже старим дідуганом вийдеш на волю, то на поминках душі невинно убієнного раба Божого Валерія вдавишся солоним огірком, і тебе ніхто добрим словом не згадає…

– Годі тобі, Валера, – втрутився я. – Не гоже топтатися брудними чоботами по кришталевій мрії Віктора. Може він і в наладку нашу влаштувався, і пропрацював в ній більш ніж десять років, щоб проїздом в Монголію Іркутськ побачити! Мало того, що йому замість краєвиду рідного міста, чи, хоча б, його вокзалу, – брудні вагони показали, так тут ще й ти йому на мозок капаєш! Готуймося, краще, до зустрічі з Байкалом, та до закупівлі омуля до пива!

Ранок. Байкал… Залізнична колія прокладена так близько до води що, здається, аби потяг тут спинився, то рибу можна було б половити, не виходячи з вагону. На березі повно моторних човнів без моторів, на воді їх теж безліч і теж без моторів… Років з десять тому, на Ворсклі заборонили рух човнів під мотором, щоб запобігти забрудненню. Може й тут діє подібна акція? Може воно й так, але як же воно все у нас однобоко, на кшталт «неперспективних» сіл вирішується! Ну, написали «бомагу»– мотори заборонили, але збудували, просто на березі, паперовий комбінат і зняли про той злочин хвалебний двосерійний фільм «У озера»…

Прибережна вода вкрита щільним шаром кори, трісок та жовтою, тривкою, як пінопласт піною, а на обрії іржавою кудлатою кляксою на синьому небозводі бовваніє хмара диму від того «екологічно чистого» підприємства.

Колеса нашого потягу, відстукуючи останню сотню кілометрів радянської території, доставили нас, спочатку до Слюдянки, потім до Мисової. Вибігши на платформу з затиснутими в кулаках крамольними червінцями, які суворо заборонено перевозити за кордон, бо на них написано, що держава гарантує їх викуп за золото, ми були вражені вбогістю привокзальних кіосків. Який там омуль! Іржава, з білою пліснявою ставридка, банки «ікри заморської», навіть не баклажанної, а кабачкової і хліб, як і ставридка – сумнівної