Монгольськими шляхами - Володимир Кривенко
Ми вжене сподівались на прихильність до нас захисника подорожуючих св. Миколая, але те, що ми помилково вважали неприхильністю, насправді виявилось турботою!
Наш, останній вагон потягу, на всіх станціях спинявся біля гідрантів, з яких подавали воду, поповнюючи вагонний запас.
На другу добу мандрівки наш провідник, на наше прохання, облив з того гідранту наше замурзане вікно і у нас, в усіх одночасно сяйнула думка: – якщо вікно можна, то чому б і нам не спробувати? Правда, вода крижана, навіть скло з нашого боку туманом вкрилося… Але ж ми налагоджувальники! Нам не звикати долати непереборні труднощі!
Ми створили щось подібне артилерійському розрахунку: під час тривалої зупинки ми, не поспішаючи, ніби гуляючи, обходили наш ешелон ззаду. Один, сторожко оглядаючись, йшов до гідранту, другий розкручував і тримав шланг, третій – мило, рушник і спортивну куртку четвертого, а четвертий мився під таким крижаним струменем, що аж дух перехоплювало… За кілька хвилин, (яких нам цілком вистачало) лунала триповерхова лайка станційного робітника, що загрозливо наближався… Кран миттєво закривався. Той, хто тримав шланг і той, хто тримав рушник і одяг, швидко витирали і одягали купальника і, поки станційний матюкальник добігав до гідранта, ми вже, оббігши ешелон, змішувались з синьо-спортивним натовпом пасажирів на пероні. Через кілька годин, під час наступної зупинки, ми повторювали акцію, зміщуючись на один номер розрахунку: – той хто мився вже крутив гідрант, а той, хто тримав одяг і рушника – мився. І так далі, три дні поспіль, по колу…
Нам невимовно поталанило ще й в тому, що на вокзалах всіх великих міст, крім Ярославля, Новосибірська, Омська і Тайшета, наш ешелон, чомусь, заганяли на запасні колії, де ми могли «приймати ванну» майже безперешкодно.
А ще, перевага нашого, останнього вісімнадцятого, було в тому, що він був обладнаний «телевізором»– віконечком в задній двері тамбура. Це був і штаб, і клуб знайомств, і курильний салон. «Клуб» працював 24 години на добу. Кожен новий відвідувач, привітавшись, неодмінно питав:
– Ну, що там сьогодні показують? Відповідь, протягом п'яти діб була незмінною:
– Юрій Сенкевич – «Кіноподорожі»… Якщо питання задавалось вночі, до діалог продовжувався таким чином:
– А чому чорно-білий?
– Та, щось зіпсувався. Послали за майстром, обіцяв вранці прийти – справити… Вранці «картинка» вже була знову кольорова…
Була у нас ще одна втіха: – ранком другого дня мандрівки, нещільно зачинені двері купе рвучко розсунулись, і на порозі з'явився… Півторарічний Микита Сергійович Хрущов… Тобто точна його копія в масштабі 1:4.
Коротесенька стрижка, вишиваночка, заправлена в широченні, майже козацькі шароварчики, носик картопелькою, руки в боки, грізно насуплені брівки, навіть крихітна щілинка між передніми зубками…Обвів присутніх допитливим, суворим поглядом… Промовив, зневажливо скрививши губки, осудливо киваючи голівкою:
– Та-а-ак!.. І вийшов з купе. Заторохкотіли двері сусіднього купе и за хвильку почулося вже знайоме:
– Та-а-ак!..
Ми здивовано перезирнулись:
– Що це було???
– Що б це не було, – першим отямився Сашко, – а щось треба робити. – Хлопці, у кого цукерки є?
– Десь, у мене, – згадав я, нишпорячи по кишеням рюкзака, що займав ледь не третину моєї верхньої полиці. Дістав пакетик і простягнув Сашкові, що стояв на порозі в очікувальній позі.
«Микита Сергійович» вже зволили завершити ранковий обхід і неквапливо поверталися до свого купе. Сашко зустрів його низьким поклоном і запропонував кілька цукерок, однак «Микита Сергійович», поблажливо посміхнувшись, рішуче відкинув Сашкову пропозицію, заперечливо похитавши голівкою і, гордо обійшовши Сашка, попрямував своєю дорогою…
– Таможня мзду не бере, – розгублено констатував Сашко.
– Це тому, що йому, мабуть, за державу прикро, – висловив здогад я, – все ж це не абихто, а сам «Микита Сергійович», хоч і у вигляді інкарнації…
«Микита Сергійович» додав приємної турботи і нам, та й, майже всім мешканцям нашого тимчасового пересувного дому; на кожній станції, крім тих де ми були зайняті «душем Шарко» з гідранта, або, якщо дозволяв час і після «омовєнія», ми прискіпливо оглядали станційні кіоски в пошуках гарних цукерок, печива, або достойної уваги «Микити Сергійовича» іграшки.
Марні були всі наші зусилля, «Таможня» до кінця подорожі була непохитною і від «мзди» навідріз відмовлялась. Довелось шукати обхідні шляхи – познайомитися з мамою і старшим братиком «Микити Сергійовича» (не пропадати ж «мзді»)!
Майже все жіноцтво вагону, знічев'я наслідувало наш приклад і, коли ми прибули до Ерденету, коробка від Денисових чобіток (таке було дівоче ім'я «Микити Сергійовича»), не зважаючи на протести Денисової мами, була вщерть заповнена цукерками, а столик окупували машинки, солдатики, два пістолета з кулями-присосками і великою кедровою шишкою…
Про шишку треба розказати окремо; на третій день мандрівки, вранці, провідник, розносячи чай, завітав до нас і спитав, чи не забули ми свою московську обіцянку відробити безкоштовний провіз багажу ударною кількахвилинною працею на «лісоповалі»… Чесно кажучи, угода була такою дивною, що прийнявши її за жарт, ми таки забули про те… Провідник не жартував. Десь, близько обіду, ешелон мав зупинитися на п'ятнадцять хвилин серед тайги. Я вже не пам'ятаю дійсну причину
