Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

Я теж жив тоді у Києві й добре пам’ятаю, – розповідає той про одну, зв’язану з цим подію, яку пережив у юнацтві, – що Шевченкові вірші з особливим захопленням читали в багатьох гуртках, найбільше кровні малороси та студенти різних національностей. Дехто вчив тоді малоруську мову власне лише для того, щоб читати й розуміти Шевченка. Крім надрукованої книжки, ходили по руках зошити, що їх Шевченкові шанувальники переписували навперебій один перед одним. Я й сам провів не один вечір над переписуванням віршів для себе і для своїх знайомих, яким посилав зошити в провінцію. Пам’ятаю, як було заарештовано Шевченка, Костомарова та декого, як про це говорили потайно і скрізь, але пошепки, і як після одного вечора в товариша, де цілу ніч розмовляли про цікаву й таємничу історію арешту та про те, що призвело до нього, я потрапив у дуже неприємну історію, і мене, раба Божого, наступного ранку потягли до тодішнього київського губернатора, суворого Дмитра Гавриловича Бібікова, в канцелярії якого я значився. А було це так: відомий тоді на весь Південно-Західний край Писарєв керував канцелярією генерал-губернатора і правив самочинно цілим краєм. Не тільки місцеві поміщики-поляки, різні засідателі, пристави й справники, але навіть радники, прокурори й голови палат тремтіли перед ним. Дами генеральського рангу, клопочучись про вступ дочок до інституту, чекали його в приймальні по кілька годин, а потім стояли перед грізним правителем струнко. До віце-губернаторів і до самих губернаторів Писарєв ставився також вельми згорда. Я дуже добре пам’ятаю, як після призначення волинським губернатором князя Васильчикова, Писарєв, побоюючись його як сина колишнього голови державної ради, а отже, особи, добре відомої государеві, розпорядився по канцелярії про пом’якшення тону до нього, бо до інших губернаторів писали у формі наказів. У канцелярії губернатора значилися тоді, хоч нічого й не робили, діти багатьох заможних поміщиків-малоросів, поляків, росіян, це було в моді, а серед них також і я. Всі службовці повинні були чергувати по канцелярії, але Писарєв дозволив паничам наймати замість себе військових писарів-аудиторів; ті, що були багатші, користувалися цим дозволом, і я теж платив, здається, по три карбованці за добу мого чергування одному з писарів, прізвища якого не пам’ятаю. Наступного ранку після згадуваного мною вечора, який припадав на день мого чергування, не заходячи до себе додому, заходжу в канцелярію і дізнаюся, що вночі була естафета, але оскільки мій писар був п’яний, то поштар відніс пакет генерал-губернаторові додому і пояснив там, що черговий по канцелярії не може язиком повернути. Дійшло це до Бібікова, і він викликав чергового до себе. Оскільки за списком черговим значився я, то мені й належало йти для пояснення. Перед Бібіковим ми всі тремтіли, і я добре знав, що з ним не поговориш, а тому я кинувся до Писарєва, щоб просить його пояснити, що я не винен. Але, на моє лихо, тільки я зайшов у кабінет, з моєї кишені вивалився невеликий пошарпаний зошит і впав до ніг Писарєва.

– Що це у вас?

– Нічого… зошит… – зніяковіло відповів я і кинувся піднімати контрабанду, але через незграбність впустив її з рук і, вже сам не знаю як, вона зробила рикошет і опинилася на столі перед самим носом Писарєва. Я ще й тут сподівався врятуватись і простяг руку до зошита, надало ж Писарєву (змогу) подивитися, а там були вірші Шевченка, того Шевченка, імені якого в Києві тоді ніхто не смів вимовити без трепету.

– Ідіть до генерал-губернатора, – різко і зловісним тоном наказав мені грізний правитель, і я не смів уже навіть подумати про те, щоб просити про заступництво.

Але ж до губернатора не можна було йти у куцому піджачку, в якому я був, і мені дав віцмундир один із моїх товаришів.

На лихо, мій товариш був вище за мене і значно огрядніший, і я виглядав у його віцмундирі, як корова в сідлі. Уявіть собі хлопчака років сімнадцяти, блідого, худого, яким я був, наїжаченого, із скуйовдженим волоссям, у несвіжій білизні, а до того ще – (в) мішкуватій, хвостатій халамиді з мідними ґудзиками, і ви матимете уявлення про те, в якому вигляді став я перед очі розгніваного начальника.

– Так от воно що! Пиячити! Розпутничати! Ліберальничати! Хлопчисько! Погань! – суворо зустрів мене Дмитро Гаврилович.

– Ваше високопре… – затинаючись, хотів був виправдатись я.

– Мовчати! Без виправдань! – перебив мене грізний голос, і знову посипався град докорів і лайки.

– Ваше високопре… – у відчаї знов спробував я, але знову почулося владне «Мовчати!», і я, певна річ, замовк.

– У солдати! – вирішив нарешті Дмитро Гаврилович.

Лише завдяки клопотанню Всеволода Гавриловича Політковського, який був товаришем мого батька по службі – обидва служили в артилерії ще за Олександра І, – а в 40-ві роки перебував при Д. Г. Бібікові, який ставився до нього з великою ласкавістю, мене помилували, наказали тільки звільнитися з канцелярії генералгубернатора»160.

Шевченко у співдружності російських та українських демократичних сил

Звернімося до важливого положення праці Є. С. Шабліовського161, який наголошує на близькості й спорідненості передових представників російської та української демократії: «Белинский, Шевченко и Герцен 40-х годов были бойцами одного лагеря. Не случайно ещё в царской России исследователи, которые черпали сведения о Шевченко и Белинском из непосредственных источников той эпохи, писали: «Мы не сомневаемся, что доживи Белинский до возвращения Шевченко из ссылки, они бы взаимно поняли друг друга, и у Шевченко не было бы более страстного поклонника и толкователя, как Белинский»»162.

Українські поети – послідовники Т. Г. Шевченка

З-поміж українських послідовників Т. Г. Шевченка ХХ століття, які захоплювались його грандіозним внеском в українську літературу, прагнули довести до широких мас велич його життя й творчості, назвемо видатного українського поета Володимира Миколайовича Сосюру – талановитого уродженця славного Донбасу. Відомий лірик віддав щиру й глибоку шану великому синові України:

Над широким Дніпром у промінні блакить

І висока і тиха могила.

В тій могилі співець незабутній лежить,

що народу віддав свої сили,

що народу віддав своє серце й пісні,

свої мрії про зорі досвітні…

А навколо лани вдалині, вдалині

розлетілись, як птиці блакитні…

На могилу приносять розкішні вінки

з пишних квітів садів України

кароокі дівчата, стрункі юнаки —

і всміхаються гори й долини…

І щасливий Дніпро зустрічає дідів

і жінок – Батьківщини окрасу,

і гримить