В сталевих грозах - Ернст Юнгер
За якийсь час повернулися ще двоє моїх людей, підофіцер Дуєзіфкен і стрілець Галлер, який хоч трохи мене розрадив. Блукаючи, він забрів у якийсь віддалений бічний окоп і виявив там три полишені кулемети, один з яких відгвинтив від основи й прихопив зі собою. Оскільки все більше розвиднювалось, ми поквапилися через нічийну землю до нашої передової.
З чотирнадцяти бійців, які вийшли зі мною, повернулося тільки четверо. Патруль Кініца теж зазнав важких втрат. Мою пригніченість трохи розхмарили слова стриманого ольденбуржця Дуєзіфкена; коли мені в штольні перев'язували руку, він перед входом розповідав товаришеві про події минулої ночі й завершив реченням: «А лейтенанта Юнґера я заповажав — чоловіче добрий, він так літав через барикади!»
Після цього ми помарширували, майже всі з забинтованими руками й головами, через ліс до бойової ставки полку. Полковник фон Оппен привітався і розпорядився подати нам кави. Він, хоч і розчарований невдачею, все ж висловив нам своє визнання. Це нас розрадило. А тоді мене посадили в машину й повезли в дивізію, де чекали докладнішого звіту. У вухах мені ще ревли несамовиті вибухи ручних гранат, але я повною мірою насолоджувався цим благоденством — отак, відкинувшись на сидінні, мчати сільською дорогою.
Офіцер генерального штабу дивізії прийняв мене у своєму кабінеті. Він був доволі-таки жовчний, і я, на превелике моє роздратування, помітив, що відповідальність за результат операції він намагається перекласти на мене. Коли він тицяв пальцем у карту й ставив питання, як-от: «А чому Ви не повернули в цій траншеї направо?», я збагнув, що той хаос, у якому поняття «праворуч» і «ліворуч» втрачають будь-яке значення, лежить поза межами його уяви. Для нього все це було картою, для нас — сповна пережитою дійсністю.
Командир дивізії привітався зі мною приязно й швидко розвіяв мій кепський настрій. За обідом я в запнутому кітелі й з замотаною рукою сидів біля нього й намагався без зайвої скромності подати наші ранкові дії у правильному світлі, що мені й вдалося.
Наступного дня полковник фон Оппен ще раз оглянув патруль, вручив Залізні Хрести й надав усім учасникам чотирнадцять днів відпустки. Пополудні на солдатському цвинтарі в Тьокурі поховали полеглих, яких вдалося винести з поля. Поряд із жертвами цієї війни там спочивали й бійці 1870-71 рр. Одну зі старих могил прикрашав замшілий камінь з написом: «Далеко від очей, до серця вічно близько!» На великій кам'яній плиті було висічено:
«Ратні звершення й могили, наші подвиги й утрати
свідчать нам, як райх постанув і як буде він стояти.»
Увечері я прочитав у французьких військових зведеннях: «Німецька операція під Реньєвілем зазнала невдачі; ми захопили полонених». Полонені? То були радше вовки, що заблукали в кошарі! Проте з цього стислого повідомлення я, на превелику радість, зрозумів, що серед зниклих товаришів є й такі, що вижили.
Через кілька місяців я дістав листа від одного з них, стрільця Маєра, який в тому гранатному бою втратив ногу; він, разом з іще трьома товаришами, після довгих блукань прийняв бій, і його, важко пораненого, взяли в полон, в той час як всі решта, серед них і підофіцер Кльопманн, загинули. Кльопманн справді належав до тих, кого неможливо було уявити полоненим.
На війні я пережив не одну пригоду, але не було жахливішої від цієї. Ще й досі мені стає тяжко на душі, коли пригадую собі наші блукання невідомими, в холодному вранішньому світлі, окопами. То було, як у кошмарі про лабіринти.
Кілька днів потому лейтенанти Домаєр і Цюрн зі своїми людьми після серії шрапнельних залпів вскочили у першу ворожу лінію. Домаєр напоровся на французького ополченця з велетенською бородою, який на його вимогу: «Rendez-vous!» відповів понурим «Ah non!»[42] і накинувся на нього. У запеклому двобої Домаєр прострелив йому з пістолета шию і мусив, так само, як і я, вертатися без бранців. З тією різницею, що під час моєї виправи набоїв було вистріляно стільки, що в 1870 р. їх вистачило би на цілу битву.
І ЗНОВУ ФЛАНДРІЯ
У той же ж день, коли я повернувся з відпустки, нам на зміну прийшли баварські загони, а нас спочатку розмістили у ближньому селі Лябрі.
17 жовтня нас передислокували, й після півтораденного переїзду ми знову ступили на землю Фландрії, яку залишили не далі як два місяці тому. Ми переночували в містечку Ісеґем і наступного ранку помарширували в Рулер, чи по-фламандському Руселаре. Місто перебувало на першій стадії руйнації. В крамницях ще виставляли товари, але населення вже перебралося в підвали, а сув'язі міщанського життя були перебиті частими обстрілами. Вітрина з дамськими капелюшками навпроти моєї квартири серед цього воєнного лихоліття справляла враження якоїсь моторошної недоречності. Ночами мародери вдиралися до покинутих помешкань.
В моїй квартирі, що лежала в Остраат, я був єдиним мешканцем надземних приміщень. Будинок належав одному торговцю сукном, який на початку війни втік, залишивши дім на стару домогосподарку з донькою. Вони обоє опікувалися маленькою дівчинкою-сиротою, яку підібрали на вулиці, якраз коли ми заходили в місто, і навіть не знали, як вона називається та скільки їй років. Вони несамовито боялися бомб і мало не на колінах благали мене не запалювати нагорі світла, щоб не притягувати цих злих летунів. Та й мені стало не до сміху, коли одного разу я з моїм приятелем Райнгардтом стояв біля вікна, спостерігаючи за англійцем, що в світлі прожекторів шугав над самісінькими дахами, й раптом неподалік від будинку впала велетенська бомба, пожбуривши ударною хвилею друзки шиби на нас.
На майбутні бої мене призначили дозорчим офіцером і приділили до штабу полку. Для одержання інструкцій я, перед тим як взятися за виконання обов'язків, вирушив до бойової ставки 10 Баварського резервного полку, який ми мали замінити. Командир здався мені вельми привітним паном, хоча, побачивши мене, він і пробурчав
