Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
Приміром
щоразу коли потопаю
«пробі» кричати я забуваю.
Приміром
закоханий завжди себе кохає
а хто вбиває себе той іншого убиває.
Приміром
речі що від нас пішли
чому не хочуть щоб їх віднайшли?
Приміром
щоразу коли щось загортаю
я щільно загорнутим сам виявляюсь.
Приміром
коли все мені з рук вислизає
це з вини всього а не моєї буває.
Приміром
якби тварин навчити людської мови
вони б зрозуміти нас були готові.
Приміром
вдаючи що курю як на сміх
я вічно у попелі з голови до ніг.
Приміром
мені бракує часу щоб відповісти
на твої майбутні листи.
Приміром
хто не знає куди подітись
біжить щоб туди не запізнитись.
* * *
Отож, коли мене знайшли, я лежав непритомний головою в канаві, спливав кров'ю. Уяви собі, що сільський карабінер здатний розплутати таку інтригу! До того ж обтяжливо спілкуватися з опасистим чолов'ягою, що всівся поруч із тобою на ліжку в незнайомій палаті маленької сільської лікарні. Я взяв його долоню в свою й запитав, чому в нього бруд під нігтями. Він сховав руки в кишені свого однострою й ображено насупився. Тоді почав мене допитувати, пред'явивши заяву такої собі Марії Карпіноті. Я тоді взагалі вперше про неї почув. Але, згідно зі скаргою тієї жінки, я нібито прокрався в її будинок, уклався в її ліжко й, удаючи з себе її чоловіка, пригорнувся до неї, намагаючись до того ж сплести її ноги зі своїми. Саме це стало причиною розпачливих зойків тієї Карпіноті та збіговиська людей, серед яких був її чоловік, який витурив мене з дому копняками і стусанами. Я нічого з тієї перипетії не пам'ятав. Проте цілком імовірно, що в заяві була правда, бо, коли особа опиняється голою в канаві, а на додачу — пораненою й без тями, це переконлива ознака того, що особа у щось ушелепалася.
Я намагався пояснити сержантові справжню причину, яка могла би спонукати мене до наглого вторгнення в ліжко тієї жінки. А саме — бажання відчути зв’язок з іншою живою істотою. Я відчував дедалі повнішу ізоляцію, у певному сенсі, від природи — природи як сукупності рослин, каменів, води, неба. Надто від того, що природи як такої більше немає: залишаються лише її фрагменти, але фрагменти не визначають становища. Бо їх усе одно, що немає. Природою стало інше — те, що ми самі творимо: мури, плакати, автівки, салони машин. Ось те, серед чого ми живемо. Є помилковими спроби шукати відновлення взаємин із природою старого зразка, тією, що в каменях і в небі над каменями. Зрештою, можна би спробувати, однак тоді доведеться починати все спочатку. Наприклад, учитися сидіти на каменях, палях, навіть на гостряках. Але це довга розмова, що заведе нас у доісторичну добу. Отож я відчував потребу в єднанні з ким-небудь. А хто-небудь — це людина. Людина — це людство.
Таким чином, торкнутися своєю ногою до ноги тієї чи іншої жінки — це все одно, що торкнутися ноги людства. Звісно, це не так просто зрозуміти чоловікові, який знаходить когось у ліжку зі своєю дружиною. Над чоловіками завжди тяжіє проблема рогів. А той конкретний чоловік виявився, либонь, страшнішим за інших. У мене навіть склалося враження, що я пригадую, яким він був: закацублий мугиряка — з тих, що оволодівають дружиною, тримаючи голову на тумбочці, втупившись у портрет свого діда. Ось що приблизно я говорив сержантові.
Потім мене занесло в тему мого полону в Німеччині. Я не знаю, як це сталося. Але знаю, що у спосіб логічний і послідовний. А сержант не розумів, яким чином це пов’язано з нічним випадком. Я пояснював йому, що, попри двадцятирічний розрив між двома подіями, вони пов’язані нерозривно. Та як ти втовкмачиш сільському карабінерові, що обидві пригоди рівноцінні; причому, імовірно, що та, яка сталася пізніше, могла бути причиною тієї, що відбувалася раніше. Або навпаки. Але навпаки може будь-хто зрозуміти. А тим часом тривали також пошуки мого одягу. З якого дива його не виявилося в домі тієї жінки? Я що, до неї голий приперся? Мої штани знайшли під залізничним мостом, скручену сорочку — у пересохлому фонтані в Борґетто, поселенні каменярів за півкілометра від того залізничного мосту, а мої труси й теніску уже носив інший тип — один із тих, що вештаються берегом річки в пошуках чогось, хтозна й чого. Цього лобуряку виявили завдяки тому, що його власні штани й майку знайшли ще раніше — покинутими у свинарнику, у господі тієї жінки, до ліжка якої я нібито вперся, щоб торкнутися її ноги. І ось сержант затримує волоцюгу й дізнається, що, крім решти всього, то саме він заліз до тієї жінки в ліжко. Він змерз, і йому закортіло в тепле ліжко. Відтак його бажання зігрітися оновило характер усіх питань, що стосувалися мене. Хто мене оголив? Хто мене побив? Сержант настільки розгубився, що почав шукати мої черевики. Він знайшов усе, крім взуття. Адже доти, доки якийсь речовий доказ не знайдено, зберігається надія, що він виявиться ключем чи бодай підказкою. Мені приносили на розпізнання з двадцять пар.
Неймовірно, скільки у світі покинутого взуття. Однак мого не могли знайти ніде. Я змалював свої черевики дуже добре: покручені й покошлачені, як савойська капуста. Після цього мого опису сержант учинив найблискучіший дотеп свого життя.
Якось уночі приходить він до мене і кладе мені на ліжко капусту. І тільки тоді я виклав йому всю історію свого германського полону. Я навіть пам’ятаю, як я почав: «Щодо капусти, то…», а тоді, потроху-потроху, дійшов до самісінької суті. Аж тоді він таки зрозумів чи принаймні повірив, що розуміє. Він побачив зв’язок між тим, як я голий переправився через річку двадцять років тому і як тепер мене знайшли голим коло річки.
Нарешті він таки подолав двадцятирічний розрив. Проте висновок з усього він зробив і двох шелягів не вартий. Він сказав, буцімто цього разу я теж сам роздягнувся, а травму дістав, упавши з висоти. Більше він не вигадав, що сказати. Відтак ми сиділи й дивилися один на одного в тиші. На тому все й скінчилося. Сьогоднішній ранок почався з осіннього
