На визвольних стежках Европи - Микола Дейчаківський

було якихось там моїх знайомих грачів, я не зраджував охоти грати в ній і він не настоював на тому. Зі Стасем Кравчишином я мав добрі товариські відносини аж до мого виїзду з Детройта до Клівленда в 1954 році. І хоча пізніше я був однією з жертв його позичкової схеми, я ще й тепер зі співчуттям приймаю його нещастя, його хворобу, якою є азартні ігри чи, як тут це називається, ґамблєрство. Я б дав багато більше за те, що я втратив, якби доля помогла те нещастя від нього відвернути. Бо поза цією слабістю він був наскрізь позитивною людиною, активною в суспільному житті та приємним у товаристві.

На Меморіял вікенд в Детройті відбувався турнір чотирьох українських футбольних дружин: "Левів" з Чікаґо, "Львова" з Клівленду, УАСТ з Рочестеру і місцевого "Черника". Я пішов туди в перший день у ролі глядача і там зустрівся з своїми співграчами з "Левів", де я ще був формальним членом. На другий день "Леви" мали грати за перше місце з Рочестером. Рочестер мав у той час добру команду, в якій були такі знані грачі, як Ходань, Любко Стасюк, Зенко Снилик, Камад та інші молодші. Мої товариші з "Левів" попросили мене, щоб я поміг їм у тому змаганні. І як не виправдувався я, що цілу зиму й весну не грав і не є в добрій кондиції, вони вперто настоювали, аж поки я врешті погодився. В Америці було одне добре, що можна підмінювати грачів, бо в нас в Европі в мистецьких змаганнях цього робити не було можна. Я заявив їм, що буду грати лише доти, поки зможу.

За перших 25 хвилин першої половини ми вели вже рахунком 3:1 і були на дорозі до перемоги. Ми далі грали німецькою системою: кожний відповідає і криє свого противника. Мені в противники випав Зенко Снилик. Він був тоді на вершку своєї футбольної кар'єри; був змагуном, а потім і капітаном американської олімпійської футбольної команди. Молодий, у прекрасній фізичній кондиції, він ганяв майже по цілому грищі й мені доводилося гасати за ним. За тих 25 хвилин я так ухоркався, що далі вже не сила було видержати і я попросив провідника дружини замінити мене. Я зійшов з грища і за автовою лінією ліг на траву відпочити. Я думав, що там скінчуся: потемніло мені в очах і я ледве міг перевести дух. На грище я вже більше не вертався. Змагання "Леви" виграли з рахунком 6:3 і це була моя "лебедина пісня" — мій останній виступ у футбольній команді.

Зенка Снилика пригадую собі з Німеччини. Раз він приїхав з Міттенвальда до Мюнхена на якісь пінґпонґові змагання і був у Фіріхшулє. В той час він був малим підлітком; присів до товариства, в якому я був. Я був уже досить знаним футболістом, то він ставився до мене з пошаною, звертався до мене через "пане" і скромно щось мене запитував. На жаль, у той згаданий Меморіял вікенд він забув про респект до мене і так витягав мене по площі, що я мало не пропав.

Тоді я й вирішив, що треба, як здавалося, "завісити футболівки на кілок". Мені було вже 32 роки, не було вже такого ентузіязму до гри, як колись. Я пам'ятаю ще з Чікаґо: чи ми добре вигравали чи програвали так, що не було надії на успіх, я частенько просив управителя замінити мене, бо вже й тоді не мав я в самому процесі гри тієї самої приємности, що давніше.

Треба було перестати, поки ще мав добру репутацію. Пригадував я тоді епізод з Чікаґо. В барвах "Левів" змагався колишній добрий грач крайових дружин і еміґраційної "України" оборонець Ленчицький. Він був і далі взірцевим і дуже солідним змагуном "Левів". Одначе, вік надщербив його фізичні спроможності, а дружина шукала вже молодших кандидатів на його місце. Провід і деякі змагуни влаштували для нього прийняття з нагоди двадцятип'ятиліття його футбольної кар'єри. Здасться, що справді ідеєю цього ювілею було заохотити його спочити на лаврах. У всякому разі, він так це розумів і, забираючи слово на тій вечері, сказав: "Дорогі мої хлопчики, шлячок би вас трафив, я знаю чого ви влаштували мені цей ювілей. Ви хочете, щоб я перестав грати. А фіга вам з маком! Я перестану тоді грати, як буду вважати, що вже не можу". І він продовжував грати. Я не хотів, щоб хтось мені влаштовував таке ювілейне прийняття.

Тож я закінчив заздалегідь свою футбольну кар'єру. Я не добився якихось надзвичайних успіхів, однак з приємністю згадую деколи всі ті баталії і тих людей, які брали в них участь, усі емоційні піднесення, які давали як перемогу, так і розчарування та болі, що їх приносили поразки. Багато моїх товаришів чи знайомих жартома казали, що я був найліпшим лікарем між футболістами і найліпшим футболістом між лікарями. Чи це відповідає дійсності, не знаю. Можуть чи могли це оспорювати знані мені такі лікарі й футболісти, як Юрко Дицьо, два брати Очеретки, Ахіль Хрептовський, Мирослав Вараниця, покійний Юзько Бадан, Мірко Бих, Зенко Бойчук, Богдан Купчак та інші, мені невідомі. По-моєму, найбільше міг би оспорювати той жарт про мене др. Іван Павлічка, але, на щастя, він є "коняр", тобто доктор ветеринарії, за лікаря не вважається.

Переглядаючи свої особисті документи і меморабілії, знаходжу між ними ту золоту олімпійську медалю (радше позолочену і вже в деяких місцях протерту). І моє серце наповняється гордістю від того, що нам судилося боронити честь України на обмежених, бо тільки діпівських Олімпійських Ігрищах. А в той самий час серце наповняється болем і досадою, що нашу батьківщину — Україну ще й досі не допускають до справжніх Олімпійських Ігрищ, а блискучі успіхи українських спортсменів ідуть на рахунок російських поневолювачів нашої Батьківщини.

ПІСЛЯСЛОВО

Мої "Спогади зв'язкового ОУН" в дещо скороченій і зредаґованій формі під псевдонімом Микола Кузик були опубліковані в журналі "Сучасність" за листопад 1980 і травень 1981 р. Студентські та футбольні спогади не були опубліковані, бо я вважав, що були більш важливі пріоритети ніж це. Останні "Футбольні