Ніч ополудні - Артур Кестлер
— Не можу сказати точно, — відповів Рубашов непевно. — Але, придивившись уважніше, припускаю, що я з ним таки десь бачився.
Ще не закінчивши фрази, усвідомив, що зробив помилку. Не треба було поспішати з відповіддю. Під приводом роздумів міг відпочити й набратися духу.
— Не пригадуєте, коли ви зустрічалися з ним востаннє? — поспішив Клєткін з новим запитанням. Скидався на хижого птаха, що гострим дзьобом безупинно дзьобає жертву. — Прошу вас бути точним у відповіді. Гострота вашої пам’яті вважалася колись у партії взірцевою…
Рубашов перебирав згадки, але так і не міг з’ясувати, де й коли бачив цього привида, що тепер мружився під тисячами амперів світла й не міг стулити тремтячих уст. Заяча Губа стояв як укопаний. Кілька разів облизав язиком розсічену губу, а зір його тим часом наполохано бігав від Клєткіна до Рубашова й від Рубашова до Клєткіна.
Секретарка перестала нотувати. Чути було лише рівне гудіння лампи й хрускіт нової сорочки Клєткіна. Вхопившись руками за бильце крісла, він подався вперед і примружив очі:
— Ухиляєтеся від відповіді?
— Ні, не ухиляюсь. Просто, не можу пригадати…
— Гаразд, — сказав Клєткін.
Він майже навалився грудьми на стіл і, перевівши погляд на Заячу Губу, спитав:
— Може, ви трохи допоможете громадянинові Рубашову? Де ви бачилися з ним востаннє?
Обличчя Заячої Губи зробилося ще більшим. Перелякано тікаючи зором від Клєткіна, він наткнувся очима на стенографістку й прикипів до неї поглядом, мовби шукав у жіночій тендітності підтримки і зрозуміння. Нарешті відірвався від неї, шугнув зором по стінах, навіть по стелі, шукаючи й далі місця для душевного перепочинку. Та ось пригадав, що питання поставлено таки йому, облизав розсічену губу й поквапно, одним віддихом, сказав:
— Громадянин Рубашов намовляв мене умертвити вождя партії отрутою…
Глибокий, мелодійний голос, що несподівано полився з цих людських решток, здивував Рубашова. Здавалося, цілого, неполаманого в цьому молодому чоловікові тільки й було, що його приємний голос. Цей голос видавався дивною протилежністю до всієї його зовнішності. Сказане ним дійшло до Рубашова лише за кілька секунд. З моменту появи в кабінеті Заячої Губи Рубашов сподівався чогось подібного і намагався бути на сторожі. Але звинувачення прозвучало надто кумедно. За хвилю озвався й Клєткін. Його роздратований голос доносився ззаду, бо Рубашов майже повністю повернувся до дверей, біля яких і досі стояв Заяча Губа.
— Я ще не питав вас про це. Я спитав вас, де ви востаннє зустрічалися з громадянином Рубашовим?
«Ти помилився, хлопче, — звернувся Рубашов подумки до Клєткіна. — Ти не повинен був наголошувати, що на твоє питання дано не ту відповідь. Я б і не помітив цього. А тепер, після твоїх дурних додаткових з’ясувань, у моїй голові прояснилося, наступило гарячкове пробудження…»
Порівняти свідка з предметом вдалося легко. Цей свідок — Заяча Губа — є заведеним грамофоном. Голку поставлено не на ту борозну пластинки і в результаті — не та відповідь. Заяча Губа трішки знітився, і його «правильна» відповідь прозвучала ще мелодійніше:
— Я бачився з громадянином Рубашовим у Б., на прийомі, влаштованім торговельною делегацією. При зустрічі він намовляв мене до участі в терористичній змові проти вождя партії.
Говорячи, він гасав очима по стінах кабінету. Коли замовк, його погляд раптом упав на Рубашова й застиг, немов знайшов нарешті місце відпочинку. Рубашов надів пенсне й відповів на цей погляд допитливим позирком власних очей. Але в зіницях молодого чоловіка не було прохання вибачити. Радше — братерська довіра й німий докір безнадійно катованого. Рубашов був першим, хто розплів цей вузол переживань.
За спиною знову загримів голос Клєткіна, самовпевнений і, як завжди, брутальний:
— Ви пам’ятаєте дату зустрічі?
— Так, я пам’ятаю її дуже виразно, — відповів Заяча Губа своїм лагідним голосом. — Ми зустрілися на прийомі з нагоди 20-х роковин революції.
Погляд молодого чоловіка так і не відірвався від Рубашова. Цей погляд, здавалося, прикипів до нього, немовби в ньому крилася остання надія на порятунок, Рубашов труснув власну пам’ять, і в ній почали зринати образи, спочатку розпливчасті, а тоді конкретніші. Нарешті згадав, хто був Заяча Губа. Ця ідентифікація не зродила у ньому подиву, радше — розчарування.
Повернувшись до Клєткіна і раз у раз моргаючи проти світла, спокійно сказав:
— Вказана ним дата правильна. Спочатку я не впізнав свідка. Тепер бачу, що це син професора Кіффера. До речі, перед тим, як він пройшов через ваші руки, я бачився з ним лише один раз. Вітаю вас із блискучою обробкою! Не диво, що я навіть не впізнав його…
— Отже, ви підтверджуєте, що знаєте його і що зустрічалися з ним у вказаний день і за вказаних обставин?
— Я щойно це підтвердив, — кинув Рубашов байдуже і помітив, що гарячкове збудження минуло й у голові знову почалися тупі удари. — Якщо б ви відразу сказали, що свідок є сином мого нещасного друга Кіффера, я розпізнав би його швидше.
— В обвинуваченні його прізвище названо повністю, — зауважив Клєткін.
— Для мене й для інших професор Кіффер був відомий як Кіффер. Усі ми знали, що це — псевдонім, прибраний ще у дореволюційні часи. Його справжнього прізвища я не знав. Тим часом у звинувачення ви чомусь втулили останнє…
— Ну, це неважливо, — підсумував Клєткін і знову подався тулубом у бік Заячої Губи, немовби хотів розчавити молодого чоловіка своєю вагою. — Продовжуйте свої свідчення. Розкажіть тепер, для чого було влаштовано цю зустріч.
«Знову помилка, — подумав Рубашов, дарма що майже засинав. — Він вважає це
