Ніч ополудні - Артур Кестлер

— Мої попередні заяви робилися з тактичних міркувань, — відповів Рубашов низьким голосом. — Адже ви пам’ятаєте, що цілий ряд визначних діячів мусив робити подібні заяви, щоб лише залишитися в партії. Але цього разу я говорю інакше…

— Тобто цього разу ви справді щирі? — спитав Клєткін без видимої іронії в голосі.

— Так.

— А раніше ви говорили неправду?

— Хай буде по-вашому.

— Щоб врятувати свою шкіру?

— Щоб мати можливість для праці.

— Без шкіри людина не може працювати. Отже, щоб врятувати шкіру?

— Хай буде по-вашому.

В коротких паузах між питаннями слідчого і його відповідями Рубашов чув лише дряпання олівця секретарки та гудіння рефлектора. Від випромінюваного ним тепла Рубашову з обличчя збігали краплі поту. Дивитися на Клєткіна було неможливо; він усе рідше й рідше розплющував очі. Почалися напади сну. Коли Клєткін після серії швидких питань замислився над отриманими відповідями, Рубашов моментально поринув у сон і голова його немічно впала на груди. Та наступне питання Клєткіна миттю повернуло його до свідомості. Очунявши, мав враження, ніби прокинувся з довгого сну.

— Я повторюю, — сичав Клєткін, — чи правда, що ваші попередні каяття мали на меті одурити партію щодо ваших справжніх намірів та врятувати власну шкіру?

— Я вже признався в цьому.

— А як із вашою прилюдною відмовою від секретарки Орлової? Чи це було зроблено з тією самою метою?

Рубашов німо підтакнув. Струмінь сліпучого світла вривався в зіниці й обпікав мозок. Знову занив хворий зуб.

— Адже ви пам’ятаєте, що громадянка Орлова, захищаючись, весь час посилалась на вас як на головного свідка?

— Мені казали про це, — тихо відповів Рубашов.

Сіпання в зубі зробилося дужчим.

— Ви, певно, усвідомлюєте, що зроблена вами тоді заява, яку ви тепер називаєте неправдивою, мала вирішальне значення для винесення Орловій смертного вироку?

— Мені казали про це…

Відчув, що праву щоку судомить. У голові запаморочилось, почорніло. З трудом утримував її від падіння на груди. А голос Клєткіна й далі всвердлювався у вухо:

— Значить, не виключено, що громадянка Орлова була невинною?

— Можливо, — відповів Рубашов, вкладаючи у це слово рештки іронії, яка, наче присмак крові і жовчі, подразнювала кінчик його язика.

— Ви хочете сказати, що її розстріляно внаслідок ваших фальшивих заяв? Тобто ви прирекли невинну жінку на смерть, щоб порятувати власну шкуру?

— Ну, це вже занадто! — обурено випалив Рубашов, але подумки у тихій, безсилій злобі він несамовито кричав: «Ти, негіднику! Усі твої слова — щира правда. Але все-таки хто з нас більший негідник, ти чи я? Ти тримаєш мене за горло, а я не можу вхопитися за твоє, бо не смію випасти з гойдалки. Якби ти тільки знав, як мені хочеться спати! А втім, якщо ти мордуватимеш мене й далі, я заберу свої слова назад. Тоді мені кінець. І тобі — теж».

— І після всього цього ви ще ставите нам умови? — провадив Клєткін з попередньою брутальною коректністю. — Після цього всього ви ще смієте заперечувати свою злочинну діяльність? Після цього всього ви хочете, щоб ми вам вірили?

Рубашов не намагався тримати голову прямо. Так, Клєткін мав всі підстави не вірити йому. Навіть він сам починав губитися в лабіринті вирахуваного обману й діалектичної імітації, в сутінках між правдою й ілюзією. Остаточна правда завжди віддалялася на один крок. А те, що лишалося, було передостанньою брехнею, яка мала служити правді. Яким чином він міг переконати Клєткіна, що цього разу він справді щирий, що він прибув нарешті до останньої зупинки? І чому це весь час треба когось переконувати, доказувати, агітувати, коли єдиним бажанням є заснути й забути все?

— Я не хочу нічого, — повернувся Рубашов обличчям до Клєткіна, — хіба що нагоди зайвий раз доказати свою вірність партії.

— Є лише одна нагода для цього, — жвавіше підхопив Клєткін. — А саме: повне зізнання. Ми вже чули досить про вашу «об’єктивну опозиційність» та про ваші величні мотиви. Що нам потрібно, так це повне прилюдно визнання вашої злочинної діяльності, що була неминучим наслідком вашої «опозиційності». Єдине, чим ви ще можете прислужитися партії, це застерегти маси своїм власним прикладом, наочно показати, до чого доводить антипартійність.

Рубашов згадав бутерброди для Хазяїна. Нерв у щоці сіпався виразно, але біль уже не був таким пекучим і гострим; він напливав тепер потоком тупих, задубілих поштовхів. При згадці про бутерброди для Хазяїна м’язи на його щоках стягнулися у гримасу.

— Я не можу зізнатись у злочинах, яких не скоїв, — сказав він мляво.

— Ще б пак! Звичайно, цього ви зробити не можете, — Рубашову здалося, що в голосі Клєткіна вперше зазвучала іронія.

З цього моменту Рубашов мало що пам’ятав з допиту. Після речення: «Звичайно, цього ви зробити не можете», — яке запам’яталося через особливу інтонацію слідчого, в подальших згадках утворилася прогалина. Пізніше він пояснював це сном. Навіть згадував, що саме снилося. Сон тривав, мабуть, не більше хвилини, але в ньому він бачив розтягнутий, безконечний ландшафт і знайомі тополі, які визначали собою межі батькового маєтку.

Звідки й коли в кабінеті появилася ще одна особа — він не знав, хоч і напружував пам’ять. Чув дише громовий голос Клєткіна. Останній, мабуть, підвівся й кричав через стіл:

— Прошу вас бути уважнішим!.. Чи знаєте ви цю людину?

Рубашов підтакнув. Так, він упізнав Заячу Губу миттю, дарма що той був без дощовика, в якому Рубашов звик його бачити на подвір’ї в’язниці. Пригадалися цифри в’язничої абетки й удари в стіну: «Заяча Губа шле вам привіт».

— Де й коли ви з цією особою бачились?

Рубашову коштувало зусиль, щоб говорити. Гіркий присмак так і не зник з кінчика язика.

— Я бачив його кілька разів з вікна, коли він прогулювався…

— Ви не знали цього чоловіка раніше?

Заяча Губа стояв біля дверей. Світло лампи