Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер
Перспектива зіткнення режиму із системною кризою вимагає від демократичних сил у Росії визнання важливості для російського суспільства певної моральної революції. Фредерик Дуглас писав, що в основі рабської ментальності лежить схильність ставитися до аномальних умов як до природних. Це багато що пояснює в сьогоднішньому російському житті. У будь-якому російському місті корупція є такою звичною та добре розвинутою, що долучені до неї легко переконують себе, що не роблять нічого поганого.
Російська опозиція охоче критикує корупцію. Але корупція є лише одним із симптомів більш глибшої хвороби — нехтування цінністю окремої людини заради гаданих потреб держави. Боротьба з корупцією без урахування цього засадничого принципу ризикує завершитися усуненням однієї групи корумпованих керівників і заміною їх іншою групою — такою самою чи ще гіршою. Тим часом війна в Україні надала нових сил крайньому російському націоналізму, а економічний спад може підвищити привабливість лівацького соціалізму.
Найбажанішим сценарієм для Росії було б усунення путінського режиму шляхом вільних і чесних виборів. На жаль, шансів провести такі вибори практично немає. Останні чесні президентські вибори в Росії відбулися в 1990 році, перед падінням СРСР, коли Єльцина було обрано президентом Російської Федерації. Тож якщо путінський режим і відмовиться від свого наміру правити вічно, то це станеться не завдяки виборам, які він здатен контролювати, а завдяки розвитку такого масового невдоволення народу, що поліція та армія стануть ненадійними, а правляча група розколеться, причому принаймні одна з її фракцій стане на бік народу.
За таких обставин дуже важливо, під якими прапорами відбуватиметься демократичне повстання. Майже для всіх опозиційних сил спільною є теоретична протидія корупції. Але Росії потрібна перемога свідомості, здатної зорієнтувати народний рух не на радикалізм, а на чітко висловлену відданість універсальним цінностям. Тенденція ставитися до людини як до сировини для реалізації амбіцій держави уможливила в Росії тріумф комуністичного режиму, який намагався створити «рай на землі» ціною мільйонів життів. Та сама тенденція призвела до рішучого запровадження капіталізму без верховенства права й тотальної криміналізацїї Росії. У разі майбутніх заворушень такий підхід може знову призвести до згубних наслідків.
Аби відновити повагу до окремої людини як підґрунтя для нового початку, Росія має тверезо подивитися на своє минуле. Адже вона не бажала визнавати факти злочинів комуністичного режиму й не намагалася очистити моральну та політичну атмосферу після 74 років комунізму. Визнання правди про комунізм і увічнення пам’яті мільйонів його жертв залишаються головною умовою пристойного майбутнього для Росії.
Однак першочерговим є ще визнання злочинів, скоєних після падіння комунізму — таких як масова розправа біля Останкінської телевежі в 1993 році, обстріл Білого дому, грабунок під час процесу приватизації, підриви житлових будинків у 1999 році, облога театру в Москві в 2002-му та школи в Беслані в 2004-му, радіаційне отруєння Олександра Литвиненка в Лондоні та вбивства Анни Політковської, Сергія Юшенкова, Юрія Щекочихіна, Пола Хлебнікова, Наталії Естемірової, Бориса Нємцова та інших.
З усіх цих злочинів найважливіше значення мають підриви житлових будинків 1999 року. Вибухи в Москві, Буйнакську та Волгодонську були кінцевим результатом криміналізації країни за Єльцина та підставою для приходу до влади Путіна. Якщо путінський режим зіткнеться з демократичним повстанням, то намагатиметься захистити себе, звинувачуючи в усьому іноземних агентів. Але ці вибухи доводять, що ворогом населення є саме режим Путіна, який не вагатиметься застосувати будь-що, аби залишитися при владі. Водночас підриви житлових будинків яскравіше, ніж будь-який інший епізод найновішої російської історії, демонструють злочинний характер погляду російської влади, згідно з яким окремі люди існують заради блага держави.
Хтось може сказати, що у випадку з підривами будинків провина Путіна та Єльцина є не доведеною. Це так, але лише в тому сенсі, що провину будь-якого злочинця можна вважати остаточно доведеною тільки після вироку суду. Путінський режим ніколи не поставав перед судом, але лише тому, що контролював судочинство та мав можливість приховувати або знищувати докази. Уся сукупність непрямих доказів (а їх, на відміну від прямих, неможливо сфальшувати) так переконливо свідчить про провину, що, якби все це стосувалося окремої людини в кримінальній судовій справі, вердикт був би очевидним і неспростовним. Оскільки цей режим тричі блокував спроби незалежного розслідування вибухів у житлових будинках і є причетним до вбивств людей, які намагалися розслідувати їх самостійно, його треба вважати винним. Подальші дії режиму свідчать про те, що він цілком здатен на такі злочини. Якщо влада Росії хоче спростувати твердження про її участь у підривах будинків, у неї є можливість надати найважливіші докази для їхнього незалежного вивчення — зокрема, бомбу, яку було закладено в підвалі будівлі в Рязані і яку конфіскувала ФСБ, порушуючи російський закон про те, що докази надзвичайної загрози правам і безпеці громадян не можуть вважатися державною таємницею.
Майбутнє Росії зараз виглядає похмурим. Війна в Україні поки не має ознак завершення, а після вбивства Бориса Нємцова в країні було створено умови для масових внутрішніх репресій. Погрозами застосувати ядерну зброю проти країн, які не є ворогами Росії, збільшило шанси на реальне застосування цієї зброї — чи то через помилку в розрахунках, чи то в рамках в результаті конфронтації, спричиненої власними діями самої Росії. Однак противагою цьому песимістичному сценарію є життєздатність і обдарованість російського народу, якому все ж таки, попри всі очікування, вдалося мирним шляхом позбутися комуністичного режиму і який здатен скинути нову тиранію, що прийшла на зміну комунізму.
Найнагальнішою потребою Росії є створення комісії зі встановлення істини (на кшталт південно-африканської Комісії правди і примирення), здатної об’єктивно розглянути злочини посткомуністичних режимів і донести інформацію про них російському народу. Багато з цих злочинів були жахливими, але усвідомлення їхньої справжньої природи може мати вирішальне значення для побудови нового, демократичного російського суспільства. Якщо Росія зможе повторити приклад України і скине злочинний уряд, насамперед необхідно буде скликати Установчі збори для розробки конституції, яка передбачатиме справжній розподіл державної влади. Складається враження, що Росія так і не оговталася після розгону виборних Установчих зборів 18 січня 1918 року, внаслідок чого політичні структури в країні не мали самостійних повноважень і завжди використовувалися як інструменти деспотичної влади.
Частка демократично налаштованої російської громадськості складає серед російського населення, мабуть, не більше 10–15%, але досвід періоду «перебудови» свідчить про те, що вони здатні повести
