Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер

Тим часом новий кримський уряд оголосив про проведення 25 травня референдуму щодо розширення автономії Криму. Однак 6 березня було проголошено незалежність Криму, і дату референдуму перенесли з 25 травня на 30 березня, а потім на 16 березня. Голосуванню передувала пропагандистська кампанія по радіо і телебаченню, із закликами взяти участь у референдумі, було написано спеціальну пісню про референдум, а також засновано нову газету «Крим 24» з півмільйонним накладом[277].

Офіційні результати референдуму — 96,77% за те, щоб Крим став частиною Росії, за явки 83,1%[278]. Лідери кримськотатарської громади, яка відкидала союз із Росією, заявили, що реальна явка не могла бути вищою за 40%[279]. Після референдуму кримський парламент проголосив незалежність Криму від України й попросив приєднати півострів до Росії.

Росія виправдовувала своє вторгнення до Криму необхідністю захистити російськомовне населення від неонацистських екстремістів. На телебаченні демонстрували відео про те, як «екстремісти в Криму нападають на російських вояків». Пізніше з’ясувалося, що це відео було знято не в Криму, а в Києві під час вуличних боїв 20 лютого[280].

18 березня 2014 року Путін виступив у Кремлі з промовою, де виклав свою версію подій, яка мала стати основою російської пропаганди щодо України. «У серці, у свідомості людей, — сказав він, — Крим завжди був невід’ємною частиною Росії». Але історія була несправедливою. «На жаль, те, що здавалося неймовірним, стало реальністю. СРСР розпався... І коли Крим раптом опинився в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її навіть не просто обікрали, а пограбували». Путін заявив, що нові правителі України є нелегітимними, а колишні керівники «доїли країну, билися між собою за повноваження, активи та фінансові потоки, не дуже переймаючись долею простих людей». Але нові лідери «вдалися до терору, вбивств і погромів. Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти». «Жителі Криму та Севастополя, — за словами Путіна, — звернулися до Росії з закликом захистити їхні права та життя... Звісно, ми не могли не відгукнутися на це прохання, не могли залишити Крим і його жителів у біді, бо це було би просто зрадою з нашого боку»[281].

28 березня виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов, зважаючи на перевагу сил противника, схилився перед переважною силою й видав указ про виведення українських військових підрозділів із півострова. Захоплення Криму викликало в Росії сплеск шовіністичної ейфорії, яка ретельно підживлювалася російськими ЗМІ, контрольованими державою. Уряд профінансував урочистості з приводу «повернення» півострова до Росії під гаслом «Крим наш». Підтримка Путіна сягнула найвищого рівня за останні три роки[282].

Захоплення Криму було лише однією складовою російського тиску на Україну. Наприкінці березня Росія почала зосереджувати війська на кордоні з Україною, за 24 години перекинувши туди 40–50 тисяч вояків. На початку квітня в різних областях Східної України проросійські угруповання вдалися до штурму адміністративних будівель. Перша хвиля нападів сталася 6 квітня 2014 року. Під прикриттям натовпу демонстрантів озброєні люди в масках захопили обласну адміністрацію в Харкові й проголосили незалежність області. У той самий час і в такий самий спосіб було захоплено будівлі міської адміністрації і СБУ в Донецьку й проголошено Донецьку Народну Республіку. У Луганську люди в масках і з автоматами захопили міське управління СБУ, взявши перед тим заручників і оголосивши про замінування будівлі. 7 квітня мала місце спроба захопити адміністративну будівлю в Миколаєві[283].

За акціями 6 квітня відбулася ще одна, більша хвиля нападів 12 квітня. Групи добре озброєних людей у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків, одночасно атакували стратегічні будівлі в Донецьку, Горлівці, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці, Слов’янську, Красному Лимані, Артемівську та Красноармійську. У Красному Лимані напад було відбито. Спроба штурму управління міліції в Горлівці також не вдалася, але 14 квітня будівлю було взято після того, як демонстранти утворили живий щит навколо нападників, а міліція не стала відкривати вогонь по них. У Слов’янську було захоплено будівлі міської адміністрації, міліції та СБУ, у Краматорську, Костянтинівці та Красноармійську — місцеві відділи міліції, у Донецьку бійці «Беркута», які перейшли на бік «повстанців», захопили хімічний завод[284].

13 квітня відбувся штурм мерії Маріуполя, а також будинку адміністрації міста Макіївка та будівель міліції і міської ради в місті Єнакієвому. У Луганську міліція перейшла на бік бунтівників. В Одесі озброєні люди намагалися захопити будівлю СБУ[285]. Напади відбувалися одночасно й були ретельно скоординовані. З огляду на такі масштабні захоплення, проведені озброєними групами сепаратистів, тимчасовий президент України Олександр Турчинов розпочав широкомасштабну «антитерористичну» військову операцію з метою повернення контролю над цими будівлями й відновлення державної влади.

Ключовою фігурою в розпалюванні війни на Донбасі був Ігор Гіркін (Стрєлков) — росіянин із Москви, який вважається полковником російської військової розвідки. Коли після анексії Криму Гіркін виконував там функції радника, він зустрічався з людьми з материкової України, які бажали, аби Східна Україна пішла за прикладом Криму. Гіркін набрав 52 добровольців і поїхав до Слов’янська, що в 70 км від Донецька, де, вважалося, проросійські настрої є найсильнішими. Там до Гіркіна приєдналося 200 місцевих чоловіків, і цей загін захопив усі головні адміністративні будівлі в місті[286].

11 травня в «Донецькій республіці» відбувся референдум щодо «державного суверенітету» області. За даними донецьких лічильних комісій, 89% учасників референдуму проголосували за самоврядування, причому явка склала 75%[287]. 12 травня Гіркін проголосив себе «верховним головнокомандувачем» Донецької республіки й зажадав, аби всі військові в області присягнули йому на вірність упродовж 48 годин. Решта тамтешніх українських військових, сказав він, «буде знищена на місці»[288]. Того ж дня відбувся референдум у Луганську — з оголошеною явкою 75%, із яких 96,2% нібито проголосували за самоврядування[289]. 22 травня представники Донецької і Луганської республік підписали угоду про створення конфедеративної держави Новоросія. Потім сепаратисти заявили, що планують включити до складу цього нового утворення більшість південних і східних регіонів України, в тому числі Харківську, Херсонську, Дніпропетровську, Запорізьку та Одеську області[290].

Спочатку заколот на Донбасі здавався хаотичним і неорганізованим, але це було оманливе враження. На чолі різних ударних груп стояли вправні професіонали, залучені з колишньої української міліції або з російського військового резерву. Міста, що піддавалися атакам, обиралися не навмання — це були транспортні вузли, важливі як для залізничного, так і