Ніч ополудні - Артур Кестлер
Є й третій шанс, не менш послідовний, перетворений у нашій країні в загальну систему: заперечити й задушити власні переконання, якщо немає змоги їх реалізувати. А що єдиним моральним критерієм, який ми визнаємо і схвалюємо, є безкорисливе служіння суспільству, то прилюдна відмова від власних переконань заради подальшого перебування в партії є почеснішим актом, ніж донкіхотське продовження безнадійної боротьби.
Почуття особистої гордості, гідності, втоми, огиди, сорому — все це має бути вирізане в самому корені…»
2Рубашов почав нотувати свої думки про «гойдалку» відразу після вранішньої побудки. Це був другий після страти Багрова та бесіди з Івановим день. Взявши сніданок, Рубашов лише сьорбнув кави і так ні до чого більше й не доторкався.
Його почерк, що протягом кількох останніх днів розхитався й почав виглядати «розлізлим», тепер знову випростався й дисциплінувався. Літери знову лягали рівними рядками, між якими видніли такі ж рівномірні проміжки. Цю зміну він спостеріг, перечитуючи написане.
Об 11-й ранку його вивели на прогулянку. Цього разу його сусідом був не низенький Ріп ван Вінкель, а худий і високий, у подертих чоботах, селянин. Ріпа ван Вінкеля взагалі не було на подвір’ї, і щойно тепер Рубашов пригадав, що вранці не чув з його камери звичного «Втавайте, гнані і голодні». Стариганя, певно, кудись відвезли, але куди — Бог відає. Ріп ван Вінкель… Бідний, обтріпаний торішній метелик, що чудом пережив визначений природою вік і появився у невідповідний сезон. Пару разів наосліп облетів околицю і десь у куті упав прахом.
Селянин поруч Рубашова йшов мовчки, час до часу лише косо позираючи в його бік. Пройшовши коло, він не витримав, кашлянув і озвався:
— Я з Енської області. Вам доводилось там бувати, ваше благородіє?
Рубашов відповів заперечливо. Енська область лежала на сході, і про неї Рубашов мав туманне уявлення.
— Це дуже далеко звідси, — продовжував селянин. — Щоб дістатися туди, треба довго їхати залізницею, а тоді ще з тиждень верблюдами. А ви політичний, ваше благородіє?
— Так, — буркнув Рубашов.
Чоботи на ногах селянина, видно, бачили не одне літо. Підошви на них повідставали, і посинілі пальці загрібали сніг. Селянин мав довгу шию й, говорячи, він весь час кивав головою, ніби притакував під час проповіді священика.
— Я теж політичний, — інформував селянин. — А саме: реакціонер. Кажуть, усіх реакціонерів зашлють на 10 років. Мене теж зашлють на 10 років, ваше благородіє?
— Яка ж ваша провина? — щиро поцікавився Рубашов.
— Мене демаскували як реакціонера, бо я був проти прививок дітям, — пояснював селянин, не відчуваючи, як кумедно звучить його «самокласифікація». — Щороку уряд присилає до нас комісію. Два роки тому нам прислали газети і багато малюнків з начальством. Торік — молотарку й зубні щітки. А цього року нам привезли скляні трубочки, з яких стирчали голки. І почали колоти наших дітей. Усе це робила баба у чоловічих штанях. Коли вона прийшла до моєї хати, я і моя жінка заступили двері і не впустили її. Ну і, значить, демаскували себе як реакціонерів. А тоді ще й спалили газети і малюнки з начальством, і молотарку розбили гуртом. Ну, нас і забрали.
Рубашов співчутливо щось пробурмотів і згадав свої записи на тему самоврядування. Згадав також про тубільців з Нової Гвінеї, що інтелектуально стояли десь на рівні цього селянина. А проте жили у суспільній злагоді і, на диво, мали добре розвинуті демократичні установи. Досягли, інакше кажучи, найвищого рівня у нижньому шлюзі…
Селянин, помітивши раптову задуму свого сусіда, сприйняв її як знак охолодження щодо себе і ще більше знітився, ніби навіть поменшав. Пальці ніг його геть посиніли від снігу й морозу, проте, здавалось, він не звертав уваги на холод: здавшись долі, він підтюпцем ішов поруч Рубашова.
Повернувшись до камери, Рубашов одразу ж кинувся до записника. Був певен, що винайдений ним «закон відносно суспільної зрілості» — справжнє відкриття. Писав у надзвичайному напруженні. Скінчив, як принесли обід. Поїв з апетитом, пісна каша смакувала, як рідкісний делікатес. Викурив цигарку і, вдоволений, ліг на ліжко.
Спав не більше години. Прокинувся бадьорішим і світлішим. Ще й не протер очей, як від стіни полинули звуки. Офіцер. Мабуть, сердега, знудився. Рубашов притулив вухо до стіни.
Офіцер запитував, з ким він познайомився на прогулянці, — з вікна він бачив його нового компаньйона. Але Рубашов не підтримав цієї теми. Усміхаючись, вистукав:
«Я КАПІТУЛЮЮ…»
Вгадував, який ефект справили ці слова на сусіда. Офіцер, певно, був приголомшений, бо минуло зо дві хвилини, перш ніж він спромігся на відповідь:
«Я Б КРАЩЕ ПОВІСИВСЯ…»
Усмішка на обличчі Рубашова стала виразнішою. Відповів:
«КОЖНИЙ ДІЄ ВІДПОВІДНО ДО СВОЄЇ ПОРОДИ».
Думав, це розсердить сусіда і з-за стіни залунає лайка. Натомість звуки стишились, мовби рука, що передавала їх, враз охляла:
«Я СПОДІВАВСЯ, ВИ ВИНЯТОК. НЕВЖЕ ВИ НЕ МАЄТЕ АНІ КРИХТИ ГІДНОСТІ?»
«МОЯ І ВАША КОНЦЕПЦІЇ ГІДНОСТІ РІЗНІ», — спокійно пояснив Рубашов.
Сусід із 402-ї застукав швидко і впевнено:
«ГІДНІСТЮ Є ЖИТИ І ВМЕРТИ ЗА СВОЇ ПЕРЕКОНАННЯ».
Так само швидко Рубашов застукав у відповідь:
«ГІДНІСТЬ — ЦЕ БУТИ КОРИСНИМ БЕЗ САМОЛЮБСТВА».
Сусід закалатав у стіну дуже різко:
«ГІДНІСТЬ — ЦЕ ПОРЯДНІСТЬ, А НЕ КОРИСНІСТЬ».
«А ЩО ТАКЕ ПОРЯДНІСТЬ?»— запитав Рубашов, роблячи довші паузи між словами.
Чим спокійніше він стукав у стіну, тим завзятішим і збудженішим ставав офіцер.
«ПОРЯДНІСТЬ — ЦЕ РІЧ, ЯКУ ВАША ПОРОДА НІКОЛИ НЕ ЗРОЗУМІЄ».
Рубашов здвигнув раменами і продовжував:
«МИ ЗАМІНИЛИ ПОРЯДНІСТЬ РОЗУМОМ».
Сусід не відповів нічого.
Перед вечерею Рубашов іще раз проглянув написане. Зробив кілька поправок і переписав усе начисто у формі листа до прокурора республіки. Підкреслив
