У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик
В наших пропаґандивних листівках говорилося, що УПА не воює проти польського народу, ані проти польської армії. Вона воює проти московсько-більшовицького окупанта України й Польщі. Ми закликали поляків спільно боротися проти Москви, не виступати проти українського населення, не нищити і не грабувати його. В листівках було теж сказано, що УПА не буде зачіпати польського війська, а буде стріляти лише, щоб обороняти себе і українське населення. Але польських вояків попереджалося, що око повстанця й дуло кулемета стежать за ними, а кожний злочин проти безборонного населення буде перевірений і покараний.
Такі листівки наші розвідчики розкидали в усіх скупченнях польського війська, під казармами й окремими будинками; вкладали до плащів, прибивали на стінах будинків, на телеграфічних стовпах при шляхах, або пересилали поштою. Листівки з тим же змістом російською мовою отримували "попи" й енкаведисти.
З часу поширення листівок, польське військо сміливіше переходило шляхами та лісами, знаючи, що на нього не посипляться несподівані постріли. Бувало й таке, що помітивши здалека українських повстанців, поляки махали до нас шапками. Деякі станиці польського війська навіть розповсюджували наші листівки. Передовою в цій роботі була польська міліція у Волі Миговій.
Одного дня ми вийшли на словацький кордон по зброю й амуніцію, залишену словацьким військом. Заквартирувавши у селі Радошицях, ми ходили з місцевими хлопцями на старі окопи та збирали зброю і амуніцію. Робота була дуже небезпечна, бо нам доводилося ходити по замінованих полях.
І коли ми верталися з зброєю з окопів, зауважили чотирьох польських жовнірів, що прямували до села Довжиця. Ми сховалися в кущі і почали чекати. Коли вони зрівнялися з нами, ми роззброїли їх, завели до хати і почали гутірку. Жовніри були перестрашені і спочатку тільки мовчали. Далі вони розговорилися ламаною польською мовою. Виявилося — вони білоруси.
Розмовляючи, ми оглядали наших гостей. Вигляд їх був жалюгідний — мундири полатані, черевики обв'язані дротом, сорочки брудні. Мабуть їх вигляд віддзеркалював рівень життя в народньо-демократичній Польщі. Бо хоч у нас була суміш одностроїв — польських, німецьких, словацьких та радянських — але чоботи в нас були вичищені, сорочки і мундири чисті, на головах шапки-петлюрівки з відзнакою тризуба. До речі, ці тризуби робили самі стрільці з алюмінієвих ракетних набоїв. Були стрільці, що виконували ці тризуби справді по-мистецьки.
Полонені розповіли нам про польські гарнізони в околиці. Вони належали до частини КОП, та йшли саме на кордон на службу. Один з підстаршин сказав нам, що недавно дежурив біля свого командира і чув, як цей розмовляв телефоном про ті самі справи, про які й ми говорили. Наділивши полонених листівками, ми їх відпустили.
Таких засідок було багато. Не один польський вояк, що побував у нашому полоні, мав нагоду особисто ствердити, яка велика різниця була між тим, що про нас говорила ворожа пропаґанда, і дійсністю.
В наслідок нашої пропаґандивної роботи, ми довший час мали спокій з поляками. Польські старшини навіть писали листи до нас. Я сам, наприклад, бачив листа польського командира з Команьчі, який жалівся, що наші повстанці поранили їхнього кулеметника в коліно, а кількох вояків у плечі. Він виправдувався, що його жовніри стріляли так собі "на віват", без наміру зачіпати нас.
Та стрілянина трапилася в Ославиці. Проїжджаючи через село, поляки стріляли не "на віват", а у вікна хат. Тоді я пустив по них серію з кулемета.
В іншому випадку, командир польської станиці в Радощицях прислав кущовому Ясеню запрошення для нашого відділу на забаву. Ми з нього не скористали і чемненько відмовились. Але деякі наші стрільці бували на таких забавах. Стрілець Залізо оповідав, що в розпалі однієї такої забави, один танок призначено виключно для українських і польських вояків.
Згодом поляки примирилися з фактом існування УПА. Деякі справи обговорювалися на зв'язкових пунктах польського підпілля, а акції проти нас поляки переводили лише тоді, коли їх змушували до того російські наставники.
Але жити з поляками в мирі довго не довелося. У вересні 1945 р. польський уряд, довідавшись про неписане перемир'я, почав перекидати військові і поліційні частини. Дивізії, що стояли в нашому терені, перекинуто вглиб Польщі, а на їх місце прислано дивізію піхоти з Варшави. Ситуація відразу змінилася. Знову почалися грабунки, вбивства, насильства і облави на повстанців. Треба було перейти з сіл до лісу.
Ми почали робити засідки на ворога, найчастіше при дорогах до сіл Туринське, Зайнички, Ославиця, Довжиця. Полонених з летючками ми відпускали додому.
Не зважаючи на стан напруження, ми ходили в села до церкви. Одного разу поляки хотіли заскочити нас в церкві. Але вони не врахували, що коли одні з нас молилися, інші вартували. Наші застави обстріляли їх з кулеметів, і ми спокійно вийшли з церкви і відступили до лісу.
В той час до нас прийшла вістка про трагічну смерть нашого політвиховника Діброви. Згинув він у зустрічі із стежею чорноліського куреня Прута, який саме вертався з першого рейду по Словаччині. Стежі куреня Прута, Діброва і ще один стрілець, який ішов з ним, здалися ворогами.
Прут якраз перед тим звів великий бій з поляками і енкаведистами недалеко Риманова. Поляки наскочили на наших несподівано, Прут втратив у цьому бою одинадцятьох стрільців.
Була неділя. Ми щойно вернулися до села Прилуки. Цілий тиждень падав дощ. Періщив і того ранку. Наші господарі і кілька стрільців пішли до церкви. Кликали й мене, але я відмовився. Чи дощова погода, чи змучення (ми цілий тиждень маґазинували харчі в криївках) були причиною мого дивного неспокою і нервовости — не знаю. Я навіть без причини нагримав на стрільців, щоб не розставляли зброї по кутках, але тримали її біля себе.
