У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

Від полонених міліціонерів ми довідались, що їх комендант дуже боїться, щоб українські повстанці на них не напали, і що він правдоподібно хотів би зустрітися з нашими старшинами, але не знає як встановити зв'язок. Наші командири переказали, щоб він прийшов на зустріч в асисті п'ятьох осіб, а за безпеку його вони ручають старшинським словом чести. Зразу після відходу полонених, чоти зайняли становища на вершках гір над селом Манів, в селі залишились тільки ті стрільці, що мали порядні однострої, а кулемети розставлено так, щоб справити на делеґатів відповідне враження. У них один кулемет припадав на двадцять-тридцять вояків, а в нас на десять стрільців.

Згодом зорці повідомили, що йдуть двоє чоловіків у напрямі на Манів. За годину селом пройшли два польські вояки й увійшли до хати, де ми квартирували. Віддавши салют, вони повідомили, що їхній капітан, разом з поручником та чотирма підстаршинами, прийде на зустріч з старшинами УПА. Вони підуть просто в ліс, бо бояться доносу до більшовиків. Щоб не було ніякої помилки, вони нестимуть шапки в руках.

За кілька годин шестеро чоловіків наблизилися до місця нашого постою у лісі. Там їх зустрів наш кулеметник і показав дорогу до чергової застави. В деякому нервовому напруженні "парляментаристи" увійшли до хати наших старшин і привіталися з ними по-військовому, називаючи свої прізвища і військові ступені. Те саме зробили наші старшини. Розмова спочатку йшла мляво, але згодом язики їм розв'язалися і вони поставили ряд пропозицій, які зміряли до того, щоб обидві сторони припинили зачіпні акції. Наші відповіли, що вони готові прийняти пропозиції під умовою, що поляки перестануть грабувати наші села і тероризувати українське населення.

Польський капітан виявив, що належить до підпільної організації ВІН1, а інші співрозмовники є симпатиками цієї організації; йому відомо, що між УПА й ВІН заіснувало порозуміння і тому він бажає цього на своєму терені.

Коли переговори закінчилися, капітан радісно заявив, що наступна ніч буде першою у їх станиці, коли він спатиме спокійно і не боятиметься, що УПА розгромить його станицю, як це сталося вже не з одною, про що пишуть польські газети. Він висловив радість, що зустрівся з інтеліґентними людьми та з військом, в якому дисципліна краща ніж у польському "людовому" війську.

Настало перемир'я. І ми і поляки тепер спали спокійно. Наші старшини гостювали навіть у цього капітана й мали змогу зблизька оглянути його бункри. Він також подарував їм чимало амуніції. А населення Манова, що ще недавно відмовлялося називати себе українцями й боялися УПА як вогню, почало ставитись до нас дуже прихильно.

Подібні віча як у Манові ми перевели в селах Зубряче, Лішня, Солинка, Бальниця, Зубенське і Щербанівка. В цих селах населення було свідоме і в них діяла підпільна мережа. По закінченні пропаґандивного рейду ми розійшлися по призначених кущах.

Прилуки, куди призначено нашу трійку, лежить над річкою Ослава. Це було свідоме і добре зорганізоване село. Кущовим у ньому був Ясень, молодий та інтелігентний хлопець з середньою освітою; військово-організаційним референтом — Явір, родом з Команьчі; культурно-освітнім — Діброва з Наддніпрянщини; харчовим — Колодка; зброярем — Вуйко, обоє з Команьчі. Серед цих лемків відрізнявся Діброва, молодий кремезний мужчина з інтеліґентним обличчям. Він напрочуд добре вивчив лемківський говір і був знаменитим пропаґандистом.

Нашу трійку розділено так: мене й стрільця Лука призначено до вишколу СКВ, а Конарика іменовано санітаром куща. Тереном дій нашого куща були Прилуки, Душатин, Ославиця, Радошиці, Довжиця, Команьча і Туринське. В Команьчі, щоправда, стояла ворожа залога: двадцять п'ять енкаведистів, сотня польського КОП2, шістдесять міліціонерів МОБ3, двадцять п'ять міліціонерів залізничої міліції та незначна кількість поліції СБ4. А нас усіх було п'ятнадцять.

Але наші сусіди рідко показувалися в інших селах. Енкаведисти поволі ліквідували свої справи в Польщі й передавали все полякам.

Ми і тут переводили віча серед населення. Діброва уміло пов'язував свої промови з концертовою частиною, в якій брало участь також населення. Ми наклали континґенти для УПА, по кілька кілограмів збіжжя та інших продуктів від господарства. Основний "контингент" ми забирали від польського війська конфіскуючи по дорогах транспорти харчів до Сянока та інших міст.

Ми вели також пропаґанду серед молоді, щоб вона поповнювала ряди УПА й збройного підпілля. Наші заклики були досить успішні, бо за два тижні ми мали понад шістдесят новобранців у нашому СКВ. Кожний прийшов у власному мундирі та приніс з собою виряд, якусь зброю й стільки амуніції, що нею можна було обділити дві сотні. Ми мали один легкий чеський кулемет, два тяжкі німецькі, один радянський дехтяр, дві десятизарядки, чотири папаші й велику кількість рушниць.

Новобранців ми поділили на дві чоти і вишколювали їх в партизанській тактиці — робити засідки й наскоки, затирати за собою сліди в марші, конспірувати себе на становищах і постоях, втримувати зв'язок, вести розвідку та, звичайно, стріляти з усіх родів зброї. Ми часто відбували нічні марші на далеку віддаль, щоб новобранці навчилися маршувати в терені та набули фізичної вправи. На політично-виховних заняттях обговорювано програму українського визвольного руху.

Пам'ятаю, як одного дня відвідав нас командир Хрін. Він приїхав на коні в товаристві зв'язкових. Одягнений в шапку-кубанку з шликом, він виглядав як полковник з козацьких часів. Я тоді побачив його вперше. Командир Хрін приглядався нашим вправам і давав деяким стрільцям поради. В одного стрільця він узяв рушницю і покликав мене.

— Дивіться, це "панночка без сукенки" — сказав він.

Рушниця не мала замка. Коли командир відійшов, ми пройшли розстрільною поле вправ і знайшли замок у картоплиську. Стрілець навіть не помітив, що загубив його.

Командир Хрін прибув до нас з Перемищини організувати нову сотню з новобранців. І справді, за два тижні він створив дві чоти з міських та підміських "батярів" Сяніччини. Ця сотня пізніше довершувала різні чуда в боях, а ворог боявся "Гриня" і його "молодзьцув", наче вогню.

Місця постою нашого куща ми змінювали часто, переходячи з села до села. Одного разу, коли ми квартирували в Прилуках, трапився нам нещасливий випадок. Стрілець Слимак, родом з Команьчі, одягав у хаті пояс з причепленими до нього ґранатами. Одна