Артилерія Січових Стрільців у боротьбі за Золоті Київські Ворота - Роман Дашкевич
Старшини, стрільці, козаки, які залишилися в українській армії до кінця, це були правдиві українські патріоти, які свідомо і добровільно хотіли боронити українську державність від переважаючої сили ворогів. Старшини, які служили в українській армії, це були українські патріоти і були фахово вишколені, але не всі знали, як ставитися до стрільців так, як колись ставилися царські чи цісарські офіцери до солдатів, забуваючи, що царська армія пережила революцію, а австрійська розпад, і не можна повернути того, що було. Не можна повернути порядків, які були за царя, чи цісаря, а тільки слід усвідомити собі, що тепер не цар, не цісар, а українська держава. Були й такі старшини російської служби, які жили ще страхіттями, що їх старшини перебули підчас революції, і просто боялися своїх підлеглих стрільців чи козаків. А це доводило до того, що не командували стрільцями, чи козаками, а слухали своїх стрільців, чи козаків. Розуміється, поміж цими двома скрайностями була посередині величезна більшість старшин, які знали, що революція була і зробила своє і що вони є старшинами, які мають командувати частинами, а їх накази мають бути виконувані. Були й такі старшини, які з причини стягнення кількох чот чи сотень разом, з причини малого числа стрільців, не мали старшинської посади, та вони мимо того служили при війську далі і виконували обов’язки під старшин, чи рядовиків. Це були дійсно патріоти, яким було байдуже, чи вони служать як старшини чи рядовики. Вони хотіли боронити Україну.
У Гарматній Бриґаді СС застосовано середину. Старшини ставилися до рядовиків привітно, по-товариськи, дбали про них, харчувалися з тієї самої кухні. На весні 1919 р. пошито для всіх гармашів — старшин і рядовиків однострої на лад старшинський — френчі і галіфе, так що старшини були убрані в такі самі однострої, як рядовики. Це зовсім не перешкоджувало, що рядовики виконували безоглядно накази старшин. Деяким новоприбулим старшинам видавалося дивним, коли чули, як командир бриґади чи полку звертався до гармашів рядовиків через „товаришу”, себто тим зненавидженим звертанням із часів революції. Чи ж цей титул „товариш”, уживаний у давній Запорізькій Січі, у „Січах” Др. Кирила Трильовського в Галичині, між учнями в гімназіях і студентами на університетах мав бути викинений тільки тому, що большевики зогидили його підчас революції. Гармаш-рядовик не звертався до старшини „товаришу”, тільки „пане четарю”, „сотнику” тощо. Новоприбулі старшини переконувалися, що справа не в зверненні „товаришу”, та що рядовик часом виконував краще наказ, коли старшина звертався до нього через „товаришу”. Проте на це ніхто не звертав уваги, це був звичай так звертатися до рядовиків, а не наказ. Може тому, що в Гарматній Бриґаді СС були такі звичаї, гармаші-рядовики держалися батерій і між ними було явище рідке дизертирства.
Були різні повстанські командири, які не слухали наказів, але були й цивільні отамани. Це різні державні урядовці, які також не хотіли виконувати заряджень влади, а робили те, що самі хотіли, або й нічого не робили.
Були непорядки. Вони мусіли бути, бо це були часи революції і часи війни.
Зовсім певно, Директорія була б запровадила порядок. Одних була б нагородила за їх заслуги, інших була б поставила під суд, але на це треба було часу, спокою-миру, бодай кілька місяців. Була б зорганізована велика армія і добра адміністрація. Велику і добру армію і добру адміністрацію не можна зорганізувати за місяць. Та цього миру не було навіть на протязі одного тижня. Совєти добре розуміли положення в Україні, спішилися, щоб не дати часу запровадити порядок, і тому в який тиждень, як українські війська Директорії здобули Київ, вони вже перейшли границі України і почали війну.
Бої на Лівобережжі і під КиєвомСеред таких невідрадних обставин у запіллі довелося українській армії зводити бої на Лівобережжі.
Під час війни запілля тісно зв’язане з фронтом. Якщо у запіллі є непорядки, то військо на фронті не витримує тиску ворога, і навпаки, якщо військо на фронті не витримує тиску ворога, відступає, то в запіллі, або й у цілій державі починається безладдя, заворушення, чи революція. Так воно є, і тому ворог старається викликати у запіллі замішання, безпорядки, революцію, висилає літаки з бомбами. Треба дуже виробленого народу, щоб зрозумів, що вітчизна є в небезпеці і треба робити все, щоб ворога, мимо невдач таки розбити. Український народ до таких вироблених не належав.
„Совєти” старалися робити замішання у запіллі української армії, висилаючи агітаторів, які організували повстання, саботажі, агітували проти Директорії. Відносини у запіллі впливали на те, що фронт не витримував, хитався, українська армія, щоправда з боями, але відступала під ударами совєтських військ. Українські війська на фронті тратили віру в перемогу.
У бою під Мотовилівкою авангард СС, одна сотня піхоти, чотири кулемети і одна гармата стримували ворога, який удесятеро був численніший і сильніший, але тоді у Стрільців була віра, було переконання, що вони переможуть. Тепер цієї віри не було, а навпаки, усіх огорнула чорна зневіра, апатія, а січневі морози робили своє. Військо без віри у перемогу, без віри у свою перевагу над ворогом — і без бою вже