В сталевих грозах - Ернст Юнгер
В будинку пароха я ще взяв участь у вечері, принаймні в той спосіб, що мене вклали на тапчан у спільній кімнаті й налили червоного вина. Та вже незабаром цей затишок був порушений вечірнім благословенням, що його регулярно діставав Льєрамон. Обстріли населених пунктів особливо неприємні, отож, дослухавшись кілька разів до шиплячого співу залізних посланців, що грімко закінчувався в садах або кроквах будинків, ми поквапом перебралися в погріб.
Мене першого загорнули в ковдру й знесли вниз. Ще тієї ж ночі я прибув до польового лазарету Віллєре, а звідти — до військового лазарету Валансьєн.
Військовий лазарет був облаштований у гімназії поблизу залізничної станції і містив понад чотириста важко поранених. День у день під приглушений бій барабанів від великого порталу рушала процесія мерців. Простора операційна зала була осердям усіх мук війни. За рядом операційних столів лікарі справували своє криваве ремесло. Тут відрізали кінцівку, там свердлили череп чи знімали присохлу пов'язку. Зойки та крики болю відлунювали в цьому освітленому немилосердним світлом приміщенні, а зодягнені в біле медичні сестри з інструментами чи перев'язочними матеріалами заклопотано поспішали від столу до столу.
Поряд з моїм ліжком змагався зі смертю фельдфебель, в якого після втрати однієї ноги почалося важке зараження крові. Маячна гарячка змінялася лихоманкою, а крива температури стрибала, як знавісніла коняка. Лікарі намагались підтримувати життя шампанським і камфорою, та шальки терезів дедалі очевидніше хилилися до смерті. Дивовижно те, що він, в останні дні, властиво, вже відсутній, в годину смерті здобувся на цілковиту притомність і навіть зробив деякі приготування. Так, він попросив сестру прочитати йому улюблений розділ з Біблії, а тоді попрощався з нами всіма, попросивши вибачення, що так часто своїми нападами гарячки порушував нічний спокій. І нарешті вишепотів голосом, якому силкувався надати жартівливого звучання: «Може, знайдеться ще кавальчик хлібця, Фріце?» — і за кілька хвилин помер. Це останнє речення стосувалося нашого санітара Фріца, літнього чоловіка, чий діалект ми намагались наслідувати, й воно потрясло нас, адже вмирущий явно хотів нас розвеселити.
Цього разу я потерпав у лазареті від нападу похмурості, чому, мабуть, сприяв і спогад про той холодний, багнистий краєвид, де мене поранило. Щодня пополудні я кульгав уздовж берега безрадісного каналу між двома рядами голих тополь. Особливо мене гнітило те, що я не брав участі в наступі мого полку на Сан-П'єр-Ваастський ліс — блискучій збройній виправі, в якій ми взяли сотні полонених.
Щойно через чотирнадцять днів рани сяк-так позатягалися, як я повернувся до полку. Дивізія далі утримувала ту саму позицію, яку я покинув через поранення. Коли наш потяг вкотився в Епені, надворі пролунало кілька вибухів. Пом'яті уламки товарних вагонів, що валялися уздовж колій, видавали, що тут було гаряче.
«Що ж тут діється?» — спитав мене капітан навпроти, який, явно ще зовсім свіженький, прибув із дому. Не затримуючись на відповідь, я розчахнув двері купе й сховався за залізничним насипом, поки потяг ще трохи проїхав. На щастя, ці удари виявились останніми. З подорожніх ніхто не постраждав; і тільки кількох скривавлених коней виводили з вагону для худоби.
Оскільки я ще не міг як слід марширувати, мене призначили офіцером спостереження. Спостережний пункт містився на стрімкому схилі між Нурлю і Мусланом. Він складався із вбудованої стереотруби, через яку я спостерігав за добре мені відомим переднім краєм. У разі посилення вогню, появи різнокольорових ракет чи якихось особливих подій слід було повідомляти в дивізію по телефону. Цілими днями я сидів, мерзнучи, на ослінчику й вдивлявся через подвійне скло в листопадовий туман, сяк-так розважаючись пробами зв'язку. Коли дріт прострілювали, я мусив відіслати ремонтну групу для усунення пошкодження. У цих людях, діяльність яких на полі бою дотепер була для мене майже не помітна, я відкрив особливий тип невідомих працівників у смертельному просторі. В той час як всі інші зазвичай поспішали забратися із зони обстрілу, ці формування негайно й діловито кидались просто туди. Вдень і вночі нишпорили вони в іще теплих від вибуху вирвах, щоби сплести докупи два кінчики дроту; ця діяльність була настільки ж небезпечна, як і непомітна.
Спостережний пункт був схований на терені. Ззовні було видно лише вузеньку щілинку, напівприкриту купиною трави. Отож, поблизу падали тільки випадкові снаряди, а мені з цього надійного сховку було дуже добре видно поведінку окремих людей і невеликих підрозділів, на що мало зважаєш, коли сам перетинаєш обстрілювану місцевість. Іноді, передовсім у години сутінків, краєвид нагадував великий, населений тваринами степ. Коли ж в обстрілювані з рівномірними проміжками місця кидались усе нові й нові прибульці, а потім, раптом упавши на землю, чимдуж тікали геть, мені особливо настирливо спливало порівняння з якимось зловісним природнім ландшафтом. Це враження було, мабуть, тому таке сильне, що я, немов якийсь висунутий наперед орган чуття керівництва, міг незворушно споглядати за подіями. По суті, в мене не було іншої роботи, як вичікувати годину наступу.
Кожні двадцять чотири години мене заступав інший офіцер, і я відпочивав у сусідньому Нурлю, де у великому погребі було облаштовано відносно зручне мешкання. Ще й досі часом згадую ті довгі, задумливі листопадові вечори, які я, покурюючи люльку, самотньо проводив перед каміном під маленьким, бочкоподібним склепінням, у той час як назовні в сплюндрованому парку з голих каштанів скрапувала імла, а тишу вряди-годи перебивало відлуння вибуху.
18 листопада дивізію розформували, і я знову з'єднався з полком, що стояв на відпочинку в селі Фрес-нуа-ле-Ґран. Там я перебрав замість лейтенанта Боє, що від'їздив у відпустку, командування другою ротою. У Фреснуа полк мав чотири тижні нічим не потривоженого спокою, і кожен намагався насолодитися ним повною мірою. Різдво й Новий рік відсвяткували ротами, пиво й ґроґ лилися рікою. В другій роті залишилось ще п'ятеро з тих, з ким я разом святкував Різдво в стрілецьких окопах Монші.
Разом із хорунжим Горніком і моїм братом Фріцом, який на шість тижнів прибув у полк як фанен-юнкер, ми замешкували салон і дві спальні якогось дрібного французького рантьє. Допіру тут я знову трохи відійшов і часто повертався додому щойно над ранок.
Одного ранку, коли я ще заспаний лежав у ліжку, до моєї кімнати зайшов один товариш, щоб забрати мене на службу. Ми балакали про те й про се, він бавився моїм пістолетом, який, як звичайно, лежав на нічному столику, і ледве при цьому не увігнав мені кулю в голову, що пройшла зовсім близько. На
