В сталевих грозах - Ернст Юнгер

Поки я отак до самого смерку лежав на ношах у ніші катакомб, до мене, на превелику мою радість, прийшли попрощатися багато моїх людей. Їм належало перебути важкі часи. Прийшов ненадовго провідати мене і шановний полковник фон Оппен.

Увечері мене з іншими пораненими перенесли на вхід до села, а там уклали в санітарну машину. Незважаючи на крики пасажирів, водій по вирвах та інших перешкодах мчав, як завжди, потужно обстрілюваною дорогою під Фрежікюр-Ферм, а тоді передав нас на інше авто, яке завезло нас до церкви в селі Фін. Пересадка відбувалася посеред глупої ночі біля групки самотніх будиночків, де лікар оглядав пов'язки і вирішував, кому залишатися. З того гарячкового марева залишився спогад про цього зовсім ще молодого чоловіка з геть сивим волоссям, який неймовірно дбайливо займався нашими ранами.

Церква у Фін була зайнята вже сотнями поранених. Одна сестра розповіла мені, що за останні тижні їх прийняли і перев'язали тут понад тридцять тисяч. На тлі таких чисел це нещасне поранення в ногу здалось мені воістину дріб'язковим.

З Фін мене й ще чотирьох офіцерів перевели в невеличкий лазарет, облаштований в одному з житлових будинків у Сан-Квентені. Коли нас заносили, всі шибки у місті дрижали; то було власне під пору, коли англійці, задіявши всю наявну артилерію, захоплювали Ґільмон.

Коли з машини викладали сусідні ноші, я почув один з тих безбарвних голосів, які неможливо забути:

«Прошу відразу до лікаря — я дуже хворий — у мене газова флеґнома».

Так називали страхітливу форму зараження крові — ускладнення після поранення, яке нерідко забирає життя.

Мене занесли до кімнати, де дванадцять ліжок стояли так тісно, що приміщення виглядало вщерть набите білосніжними подушками. Поранення були здебільшого важкі, панував неспокій, частиною якого, з гарячковим маренням, був і я. Незабаром після мого прибуття якийсь молодик зі схожою на тюрбан пов'язкою на голові зненацька підхопився зі свого ліжка, неначе збирався виголосити промову. Я вже налаштувався на якусь химерну витівку, коли він так само раптово заламався. Серед гнітючої мовчанки його ліжко викотили у темні двері.

Поряд зі мною лежав офіцер-мінер. Він наступив в окопі на підривник, що від доторку вихлюпнув довге пасмо вогню. На його обпалену вогнем ногу насадили щось схоже на марлевий дзвін. Зрештою, він перебував у чудовому гуморі й дуже зрадів, що знайшов у моїй особі вдячного слухача. Ліворуч від мене червоним вином і жовтками виходжували молодесенького хорунжого; він перебував на найгіршій стадії дистрофії, яку тільки можна собі уявити. Збираючись перестелити ліжко, сестра підняла його як пір'їнку, були видно всі кості, які тільки має людина. І коли сестра увечері запитала, чи не хоче він написати милого листа батькам, я зрозумів, що його година вибила, і справді, тієї ж ночі його викотили через темні двері в кімнату для вмирущих.

Вже наступного полудня я лежав у лазаретному потязі, що завіз мене до Ґери, де на мене чекав першорядний догляд в гарнізонному лазареті. Вже через тиждень я вечорами прокрадався надвір, але мусив пильнувати, аби не потрапити на очі головному лікарю.

Тут я переказав три тисячі марок — все, що в мене тоді було — на військову позичку, щоб більше ніколи вже їх не побачити. Коли я тримав у руці формуляри, мені раптом пригадався той прекрасний феєрверк, який спричинила помилкова ракета — таке видовище не купиш і за мільйон.

Незабаром з'ясувалося, що громіздкі й негнучкі бойові позиції, сформовані у перші два роки війни, вже не відповідають зрослій силі вогню. Нападник просто вибивав захисника з позиції. Щоправда, навіть попри ці несамовиті затрати матеріалу, він не завойовував терену більше, ніж міг переорати своєю артилерією. Та вже зовсім скоро навіть цю методу йому було ускладнено новим способом оборони, що розподіляла свої сили в глибину терену, множачи цим цілі нападу. Зрештою від упертого утримування на певній лінії взагалі відмовилися і вибудували гнучкішу систему оборони завдяки еластичній тактиці зонування. Втім, справжній вихід із цього смертельного суперництва суто матеріальної продукції окреслився тільки тоді, коли від застосування машинерії суто для створення вогню перейшли до використання її і в пересуванні полем битви. Тут також намітилися нового типу засоби подолання смертельної зони, а відтак відкрилися і перспективи операцій великого масштабу.

Отже, той краєвид на Соммі, який ми щойно розглядали, вже належить воєнній історії. Його унікальність полягає передусім у тому, що тут людина спробувала вистояти в самому осерді абсолютної зони смерті; тим-то й поставали тут видовища, схожі до битви за Етцелеву залу[19]. Та вже зовсім скоро, скажімо, десь у битві за Фландрію, боєць мав більшу свободу пересування; він міг ухилятися від вогню, коли той ставав нестерпний. Тут же ще вистоювали на непорушних позиціях, де вогонь зосереджувався з пекельною силою. Ті обидві битви, що відбулись відразу по тому — під Верденом[20] і на Соммі — наче два млинові жорна розмололи польове військо давнього взірця, а наслідки такої бійні народ відчуває навіть у найменшому селі.

Слід знати, що в цих оргіях суто матеріальна війна вже сягнула свого апогею. Тією ж мірою, якою вона спонукала розум винаходити нові й рухливіші засоби, в ній народжувався новий, відмінний тип бійця. Тут на окопи вже сунули перші, ще дуже недосконалі бойові машини, і тут же під сталевою каскою витворювалось обличчя нової і доблеснішої войовничої раси, яке увійшло в історію, позначене жаром вогню і крижаним подихом смерті.

***

Ми ж повернімось іще раз у той жахливий яр, щоб додивитися останній акт, яким завершується ця драма. При цьому тримаймося звітів тих небагатьох поранених, які вижили, передусім мого вістового Отто Шмідта.

Після мого поранення командування чотою перебрав мій заступник, фельдфебель Гайстерманн, і вже за кілька хвилин повів її на зрите вирвами поле під Ґільмоном. За винятком лічених людей, яких поранило ще по дорозі та які — коли ще могли ходити — повернулись у Комбль, у вогненних лабіринтах тієї битви безслідно згинула ціла залога.

Після заміни чота знов облаштувалась у знайомих лисячих норах. Тим часом внаслідок безперервного вогню на знищення прогалина на правому крилі збільшилась так, що стала вже неоглядною. З'явилися діри й на лівому фланзі, тож позиція скидалася тепер на оточений зусібіч потужними потоками вогню острів. З подібних, більших і