В сталевих грозах - Ернст Юнгер

Так у все зростаючій тривозі минула ніч. Над ранок з'явився патруль 76 полку, що складався всього з двох чоловік, які з невимовними зусиллями, мало не навпомацки сюди добралися. Та й його відразу поглинуло море вогню, а разом з ним зник і будь-який зв'язок із зовнішнім світом. Все сильніше налягав вогонь на праве крило, поволі розширюючи прогалину й вибиваючи з лінії одне гніздо спротиву за іншим.

Близько шостої ранку Шмідт зібрався поснідати й сягнув за посудом, який зберігав біля нашої старої нори, та знайшов там лише сплющений, подірявлений шматок алюмінію. Незабаром обстріл поновився, наростаючи до такої потуги, що її слід було розглядати як несхибну ознаку близької атаки. Наринули літаки, кружляючи, мов коршуни, над самою землею.

Гайстерман і Шмідт, єдині два мешканці невеличкої печерки, яка дивом так довго вистояла, зрозуміли, що прийшов час готуватися. Ступивши в заповнений димом і курявою яр, вони застали довкола суцільну пустку. За ніч вогонь зрівняв із землею і ті кілька останніх сховків, що ще залишалися між ними й правим флангом, приваливши мешканців масами землі. Але й на лівому краю яру не було ані сліду захисників. Залишки залоги, серед них і кулеметна команда, збилися в тісному, вкритому лише дошками й тоненькою верствою землі бліндажі з двома входами, викопаному в задньому насипі приблизно посередині яру. Ось до цього останнього сховку й намагалися дістатися Гайстерман і Шмідт. Втім, дорогою туди зник і фельдфебель, в якого десь у ці дні були уродини. Він відстав за закрутом, і більше його не бачили.

Єдиною людиною, яка ще дісталася справа до цієї невеличкої групки у бліндажі, був якийсь єфрейтор із забинтованим лицем, який раптом зірвав пов'язку, заливаючи бійців та зброю кров'ю, і ліг на землю вмирати. Весь цей час сила вогню лише наростала; в переповненому бліндажі, де давно вже панувала мовчанка, щомиті чекали прямого влучення.

Ще лівіше кілька людей з третьої чоти все ще чіплялися затято за свої вирви, а всю позицію справа, починаючи від колишньої прогалини, яка тепер вже розрослася до розмірів прорваної дамби, взагалі розмололо. Мабуть, ці люди були також перші, хто після останнього, скупченого вогневого удару прийняв на себе англійські штурмові загони. В кожному разі, про наближення ворога залогу попередили їхні крики зліва.

Шмідт, що останнім добіг до бліндажа, а тому й сидів найближче до виходу, першим виринув у яру. Він застрибнув у конус від розриву снаряда. Крізь хмару, яка поволі розсіювалася, помітив, що справа, саме на місці колишньої лисячої нори, яка так вірно нас захищала, уже причаїлися якісь постаті кольору хакі. В ту ж мить противник щільними загонами вломився в ліву частину позиції. Що відбувалося по той бік переднього насипу, із-за глибини яру розгледіти було неможливо.

В цьому розпачливому становищі й інші, передусім фельдфебель Зіверс разом з обслугою іще неушкодженого кулемета, вистрибнули з бліндажа. За лічені секунди зброю на підошві яру привели в бойову готовність і взяли ворога на приціл. Та коли кулеметник однією рукою вже підносив стрічку, а другу тримав на важелі заряджання, по передньому насипу покотилися англійські ручні гранати. Обидва стрільці, не зробивши жодного пострілу, впали мертві коло свого кулемета. Всіх, хто ще вискакував з бліндажа, зустрічали пострілами з гвинтівок, так що за кілька секунд навколо виходів уже лежав широкий вінець полеглих.

Першим же ударом ручних гранат підкосило й Шмідта. Один осколок влучив йому в голову, іншими відірвало три пальці. Втиснувши лице в землю, він лежав поблизу бліндажа, який ще довший час притягав на себе інтенсивний вогонь рушниць і ручних гранат.

Нарешті все стихло; англієць здобув і цю частину позиції. Шмідт, можливо взагалі єдина ще жива душа в цілому яру, почув кроки, що віщували наближення нападників. Відразу після цього тут-таки над землею пролунали дзвінкі постріли з рушниць і гехкання вибухівки та газових бомб, якими викурювали бліндаж. Та навіть після цього надвечір звідти ще виповзло декілька живих, які забились у захищеному закутку. Мабуть, саме з них і складалися ті групки полонених, що потрапили до рук штурмовим загонам. їх підібрали й занесли англійські санітари.

Невдовзі впав і Комбль, після того як мішок під Фрежикюр-Ферм стягнувся. Останніх його захисників, що в часі вогню перебували в катакомбах, прикінчили в бою за руїни церкви.

А тоді ця місцевість стихла, аж поки навесні 1918 року ми її не відвоювали.

ПІД СЕН-П'ЄР-ВААСТОМ

Провівши чотирнадцять днів у лазареті й ще стільки ж у відпустці, я знову вирушив у полк, що стояв на позиції під Десно, зовсім близько від вже добре знайомої нам Великої Траншеї. По прибутті я залишався там два дні, й ще стільки ж — у стародавньому гірському селищі Аттоншатель. А потім з вокзалу Марс-ля-Тур ми знов на всіх парах вирушили в напрямку Сомми.

Нас висадили в Боані й поселили в Бранкурі. В цій місцевості, де згодом ми не раз ще бували, населення складається з рільників, проте майже в кожному домі стоїть ткацький верстат.

Мене розквартирували в одного подружжя, що мало доволі таки гарненьку доньку. Ми ділили дві кімнати, з яких складалася хатина, й вечорами мені доводилося проходити через подружню спальню.

Відразу першого ж дня батько родини попросив мене написати від його імені скаргу місцевому комендантові, бо якийсь сусід схопив його за горлянку, відлупцював та ще й, під крики «Demande pardon!»[21], грозився вбити.

Коли одного ранку я хотів вийти з кімнати на службу, донька з протилежного боку підперла двері. Я подумав, що це один з її жартиків, і теж з усієї сили наліг зі свого боку на двері, які під нашим спільним натиском злетіли з завіс, так що ми разом з ними зробили кілька кроків кімнатою. Раптом перегородка впала, і красуня — на своє й моє зніяковіння і неабияк розвеселивши матусю — постала переді мною в убранні Єви.

Ніколи я ще не чув, щоби хтось лаявся так вигадливо, як ця «троянда Бранкура» на звинувачення сусідки, що її, мовляв, аж надто добре знають на певній сумнівній вулиці в Сан-Квентені. «Ah, cette pelure, cette pomme de terre pourrie, jetee sur un furnier!»[22] — аж клекотіла вона, носячись кімнатою з розчепіреними, мов пазурі, пальцями й не знаходячи, на кого б вилити свою лють.

Та й взагалі, звичаї в