В сталевих грозах - Ернст Юнгер
Увечері нас змінили.
13 березня я дістав від полковника фон Оппена завдання: з двома патрульними загонами утримувати ротний відрізок аж до повного відступу полку через Сомму. На кожному з чотирьох відрізків переднього краю мав стояти такий патруль, командування яким доручалось офіцеру. Ці відрізки, рахуючи від правого флангу, були ввірені лейтенантам Райнгардту, Фішеру, Лореку й мені.
Села, які ми проходили на марші, набули вигляду великих божевілень. Роти в повному складі валили й зносили мури або ж сиділи на дахах і товкли дахівку. Дерева валили, шиби трощили; довкола велетенських румовищ здіймалися хмари пилу й куряви. Всюди сновигали люди в залишених мешканцями костюмах та жіночому вбранні, з циліндрами на голові. З нищівною кмітливістю вони вираховували головні сволоки будинків, обмотували їх линвами й під розмірені крики смикали доти, доки ті не валилися з гуркотом. Інші вимахували велетенськими молотами й трощили все, що траплялося на шляху — від вазонів на підвіконнях до кунштовної скляної конструкції зимового саду.
Аж до самої лінії Зіґфрида[25] всі села перетворилися на купи розвалин, всі дерева вирубані, всі вулиці заміновані, всі криниці отруєні, на всіх річках зруйновані дамби, всі пивниці підірвані або нашпиговані захованими в них бомбами, всі рейки відгвинчені, всі телефонні проводи зірвані, все займисте спалене; словом, край, який лежав в очікуванні ворога, ми перетворювали на пустелю.
Ці картини нагадували, як уже мовилося, божевільню і викликали подібне напівкумедне, напівогидне враження. Та й військовій дисципліні, як одразу було помітно, вони аж ніяк не сприяли. Вперше я зіштовхнувся тут з планомірним знищенням, яке згодом довелося бачити в житті понад всяку міру; воно фатально пов'язане з економічним мисленням нашої епохи, самому руйнівнику приносить більше шкоди, ніж користі, а солдатові не додає честі.
Серед сюрпризів, підготовлених нами для наших наступників, деякі вирізнялись просто-таки підступною винахідливістю. Так, на входах до будинків і штолень були натягнені майже невидні, тонесенькі, як волосінь, дротики, які при найменшому доторку приводили в дію скриту вибухівку. В деяких місцях вулиць викопували вузенькі шахти, куди закладали снаряд; все це вкривали дубовим брусом, а потім присипали землею. У дошку був увігнаний цвях, що нависав упритул над запальником снаряда. Її товщину розрахували так, що піші підрозділи, маршируючи, минали місце безперешкодно, та щойно над'їжджала перша вантажівка чи гармата, як дошка прогиналася, і бомба вибухала. До найпідступніших винаходів належали й бомби сповільненої дії, що їх закопували в пивницях неушкоджених будівель. Металевою перегородкою вони були розділені на дві частини. Одну камеру наповнювали вибухівкою, другу — кислотою. Після того як ці диявольські яйця заривали, кислота тижнями прожирала металеву перегородку й нарешті підривала бомбу. Одна з них висадила в повітря Бапомську ратушу якраз тоді, коли високі чини зібралися там на переможне святкування.
Отож, 13 березня Друга рота покинула позицію, яку я утримував з двома своїми групами. Вночі чоловіка на прізвище Кірхгоф скосило пострілом у голову. Дивовижним чином цей нещасливий постріл був єдиний, який ворог випустив по нас впродовж довшого часу.
Я розпорядився робити все можливе, аби ввести ворога в оману щодо наших справжніх сил. В різних місцях на укриття накидали землі, й наш єдиний кулемет стрекотів то з правого, то з лівого крила. Та попри все, наш вогонь звучав доволі ріденько, коли спостережні літаки кружляли над самою позицією чи якийсь шанцевий загін проходив по ворожому тилу. Тому щоночі в різних точках перед нашою траншеєю зринали патрулі, що подовгу вовтузились біля дроту.
У передостанній день мене мало не спіткав дуже прикрий кінець. Сліпий снаряд якоїсь протиповітряної гармати просвистів з величезної висоти й вибухнув на траверсі, до якого я, нічого не підозрюючи, прихилився. Ударною хвилею мене зажбурило просто в отвір штольні навпроти, де я, цілковито знетямлений, потроху оговтався.
17-го вранці з'явились ознаки, що наступ от-от почнеться. В передньому, зазвичай незайнятому, сильно заболоченому англійському окопі почулося чвакання багатьох чобіт. Сміх і вигуки цього сильного загону виказували, що ці люди вже добряче «залиті» й зосередини. Темні постаті наблизились до нашого загородження, ми відігнали їх пострілами; одна із зойком повалилася і застигла. Я стягнув свої загони у формі їжака навколо входу до траншеї і серед гарматного та мінометного вогню, що якраз розпочався, намагався освітити передній край ракетами. Оскільки білі скоро закінчилися, ми випустили справжній феєрверк кольорових. Коли о п'ятій надійшов час відходити, ми ще мерщій попідривали бліндажі ручними гранатами, — тими, які не використали для наших почасти геніально сконструйованих пекельних машин. В останні години я вже не смів доторкнутися до жодного ящика, жодних дверей, жодного відра, аби ненароком не злетіти в повітря.
В усталений час всі патрулі, почасти вже встрявши в бої з ручними гранатами, відійшли до Сомми. Коли ми останні залишили долину, загони мінерів висадили мости в повітря. На нашій позиції досі лютував ураганний вогонь. Щойно за кілька годин на Соммі показалися перші ворожі загони. Ми відійшли за ще недобудовану лінію Зіґфріда; батальйон розквартирували в селі Леокур, що лежало на Сен-Кантенському каналі. Я зі своїм ординарцем поселився у затишному будиночку, де у скринях і шафах ще зберігалися припаси. Мій вірний Кніґґе так і не піддався на жодні вмовляння перенести спальне ложе до теплої вітальні, ні, він за будь-що хотів спати в холодній кухні — прикметна риса властивої нашим нижнім саксонцям стриманості.
Першого ж вільного вечора я скликав друзів на глінтвейн, приправлений усіма полишеними власниками прянощами, бо наш патруль, попри всі інші відзнаки, отримав ще й чотирнадцятиденну відпустку.
В СЕЛІ ФРЕНУА
Відпустку, в яку я вийшов через кілька днів, цього разу вже ніщо не перебивало. У щоденнику знаходжу короткий, але промовистий запис: «Відпустку провів дуже добре, не буде чим собі дорікнути після смерті». 9 квітня 1917 року я повернувся до Другої роти, розквартированої в селі Меріньє поблизу Дує. Радість зустрічі була порушена оголошеною тривогою, особливо мені неприємною через наказ вести бойовий обоз до Бомону. Крізь зливу й завірюху їхав я верхи на чолі колони возів, що скрадалася путівцем, аж поки о першій ночі ми нарешті дісталися до місця призначення.
Сяк-так розташувавши людей і коней, я подався на пошуки житла для себе, проте все до найменшого закутка було вже зайняте. Врешті уряднику інтендатури спала вельми слушна думка запропонувати мені своє ліжко, оскільки він і так мусив чергувати на телефоні. Я, як був, у чоботях зі шпорами, кинувся на
