Інґа - Скотт Ферріс

Фейош був одним із багатьох діячів культури з Центральної Європи, які перед і під час Першої світової війни намагалися знайти друге життя в інших країнах. Так само, як режисер і актор Еріх фон Штрохайм, який був сином віденського капелюшника, та додав до прізвища «фон» з претензією на титул австрійського графа, Фейош також продемонстрував «наполегливу відмову обмежуватися чимось настільки прозаїчним, як факти»{220}.

Народжений у Будапешті в 1897 році, тобто на шістнадцять років старший за Інґу, Фейош заявляв, що його батько служив чиновником при імператорському дворі; насправді ж його батько працював аптекарем. Фейош також казав, що під час війни він служив офіцером у загоні уславленої гусарської кавалерії і був одним із перших бойових пілотів — твердження, які один з біографів назвав «цікавішими, аніж точнішими»{221}. Фейош, який недовго вивчав медицину, потрапив на італійській фронт, де, за покликом своїх справжніх зацікавлень, організував театральну трупу для розваги військових.

Його великою любов’ю був театр і кіно. Попри запевнення він, здається, так і не став лікарем, натомість по війні закинув медицину і пішов декоратором, спершу у Будапештську оперу, а пізніше на невелику угорську кіностудію, що дало йому згодом можливість стати режисером деяких короткометражок. У ті часи Угорщина була одним із центрів кіно і мала таких знаних режисерів, як Александр Корда і Майкл Куртіц.

1923 року, вже одружений і розлучений (перша дружина звинувачувала його в «ірраціональних ревнощах»), Фейош переїхав із Будапешта до Відня, де почав працювати у Макса Рейнгардта — австрійського театрального режисера, відомого своїми новаторськими постановками Шекспіра{222}. Зовсім скоро Фейош переїхав у Берлін, де працював актором масовок у фільмах Фрітца Ланґа, а згодом у Париж, де поставив авангардну п’єсу, яка провалилася. У 1923 році він вирішив шукати кращої долі в Америці і в жовтні того ж року прибув до Нью-Йорка.

Без гроша за душею, він перепробував купу дивних робіт, включно з роботою у похоронній конторі, на заводі з виготовлення фортепіано, перш ніж повернутися до вивчення медицини, щоб отримати місце лаборанта в Інституті Рокфеллера, де буцімто через роботу з радієм став бездітним. Одружився із колегою на ім’я Мімоза Пфальц, але шлюб, як кажуть, протримався лише тридцять днів — ще одна жертва темпераменту Фейоша. Він також був волонтером в Театральній гільдії, де давав поради, як зобразити Будапешт під час роботи над п’єсою Мольнара «Кришталева туфелька»{223}.

У Нью-Йорку Фейош просто вбивав час, але заразом і вдосконалював свою англійську та назбирав достатньо грошей для подорожі у Голлівуд. Витративши всі свої накопичення (45 доларів) на древній «б’юїк», Фейош проїхав уздовж всю країну до Каліфорнії і знову опинився без гроша за душею. Там він став волоцюгою, іноді виживаючи лише завдяки автостопу до Пасадени, де в садах крав помаранчі. Завдяки дивовижному випадку, чоловіка підвіз Едвард Спітц — заможний молодик із Нью-Йорка, який приїхав у Голлівуд з 10 000 доларів від свого батька і мріями стати кінопродюсером.

Його захопили базікання Фейоша і його чітке уявлення, якою має бути картина, а також обіцянка, що він зможе зняти повнометражний фільм за мізерні гроші. Фейош розповідав Спітцові, що здебільшого кінематографісти не розуміють, що фільм — це швидше створення яскравих кадрів, аніж оповідання історії, що кіно «ближче до живопису, аніж до театру»{224}. Крім того, як стверджував Фейош, більшість режисерів не розуміють, що сильною стороною повнометражної картини є те, що митець в ній може грати з часом. «Я сказав Спітцу, що зніму історію, яка відбулася за неймовірно короткий проміжок часу, — згадував Фейош. — Той спитав: “За який?” — І я відповів: “За секунду, долю секунди”. — Він подивився на мене і сказав: “Ти або божевільний, або геній!”»{225}

Спітц дав розумному і наполегливому пасажирові 5000 доларів на його перший голлівудський фільм — суму, яка тоді дорівнювала одному відсотку бюджету повнометражної стрічки. У жовтні 1927 року, через двадцять вісім днів після цієї зустрічі, використавши старі декорації, винайнявши кіномайданчик не на цілий день, а на кілька десятків хвилин, залучивши друзів і цілковитих незнайомців як безкоштовних акторів, Фейош завершив «Останній момент» — історію самогубця, який, тонучи, бачить усе своє життя у кількох спогадах. Крім того, Фейош використав свій шарм, що змушував стількох жінок виходити за нього заміж, щоб переконати одну з найулюбленіших актрис Чарлі Чапліна, зірку «Золотої лихоманки» Джорджію Гейл, знятися в його картині без платні. Зазвичай вона отримувала 5000 доларів на тиждень{226}.

Копій «Останнього моменту» не збереглося, але глядачі фільму заявляли, що візуально він вражав. Після схвалення самого Чапліна та багатьох інших, Фейоша почали порівнювати то з Ернстом Лубічем, то з німецьким режисером-експресіоністом Ф. М. Мурнау. Після переговорів стосовно вартості його послуг, Фейош підписав угоду зі студією Universal, яка погодилася надати йому повну свободу дій у його наступній картині.

Перший фільм 1928 року для Universal — «Самотні» — вважається його найкращим твором, справжньою класикою пізнього періоду німих картин[14]. «Самотні» — це ніжна історія кохання молодих людей, які живуть в одному будинку, але не знають одне одного, доки випадково, під час недільної прогулянки, не зустрічаються і не закохуються на Коні-Айленд. Роз’єднані натовпом, вони страждають від втрати шансу на кохання, поки знову не зустрічаються в фінальній сцені, нарешті зрозумівши, що живуть у сусідніх квартирах. У титрах до фільму передавалася його суть: «У вирі сучасного життя найважче бути