В сталевих грозах - Ернст Юнгер

Мене зустрів Пауліке, дні якого теж уже були полічені. Він повідомив, що молоді люди з моєї чоти вже з десять разів питалися, чи я ще не повернувся. Ця звістка підбадьорила мене й додала сил; я раптом зрозумів, що в ті гарячі дні, що чекають на нас, можу розраховувати на підтримку не тільки через своє звання, але й тому, що маю певний особистий капітал.

На ніч мене та ще вісьмох офіцерів розташували на горищі спорожнілого будинку. Увечері ми ще довго не лягали спати й пили, за браком чогось міцнішого, каву, яку нам в сусідньому домі готували дві француженки. Ми знали: тепер вже почнеться така битва, якої ще не бачив світ. І рвались у бій не менше, ніж ті війська, що два роки тому перетнули кордон, але були небезпечніші за них, бо ж досвідченіші в бою. При цьому ми перебували в найкращому, найвеселішому гуморі, й такі слова, як «ухилятися» були нам чужі. Хто бачив учасників цих радісних посиденьок, мусив визнати: позиції, їм довірені, можуть бути втрачені тільки тоді, коли поляже останній оборонець.

Так воно й сталося.

ҐІЛЬМОН

23 серпня нас посадили на вантажівки й повезли в Ле Месніль. Хоча вже було відомо, що нас кинуть в саме легендарне осердя битви на Соммі, в село Ґільмон, настрій, тим не менше, був пречудовий. Жарти, під загальний регіт, перелітали з машини до машини.

Під час однієї стоянки водій, заводячи двигун, навпіл розчавив собі великий палець. Вигляд цієї рани викликав у мене, завжди вразливого на такі речі, майже нудоту. Згадую це, бо тим дивовижніше, що вже в найближчі дні я годен був зносити вигляд навіть найтяжчих каліцтв. Ось приклад того, що в житті загальне відчуття визначає окремі враження.

Із Ле Меснілю, коли стемніло, ми помарширували в Сайї-Саїсель, де на великій галявині батальйон поскидав ранці й налаштував наступальне спорядження.

Перед нами котився і гримів артилерійський вогонь ще невіданої перед тим сили; тисячі судомних спалахів вкрили західний обрій морем полум'я. Назустріч нам невпинно сунули поранені з блідими, запалими лицями, часто їх зненацька відтісняли у придорожну канаву гармати чи колони боєприпасів, що з брязкотом проносилися мимо.

До мене зголосився вістовий з якогось вюртемберзького полку, щоб завести мою чоту у знамените містечко Комбль, де ми наразі мали стояти в резерві. То був перший німецький солдат, якого я побачив у сталевій касці, і він одразу видався мені провісником якогось чужого й суворішого світу. Сидячи біля нього в придорожній канаві, я жадібно випитував, що діється на позиції, а у відповідь дістав однотонну розповідь про висиджування цілими днями у вирвах від снарядів, без зв'язку й підхідних шляхів, про безперервні атаки, про поля трупів і божевільну спрагу, про поранених, які там конають, і таке подібне. Обрамлене сталевим краєм непорушне обличчя і цей монотонний, супроводжуваний ревищем фронту голос справили на нас моторошне враження. Всього кілька днів закарбували на посланці, що поведе нас у царство вогню, тавро, яке, здавалось, якимось невимовним чином різнило його від нас.

«Упадеш — уже не встанеш. Тут вже ніхто не поможе. Ніхто не знає, чи повернеться живим. Кожного дня атаки, але прорватися вони не прориваються. Всі розуміють: це не на життя, а на смерть».

У цьому голосі не залишилося нічого, крім великої байдужості; він був загартований вогнем. З такими мужами можна йти в бій.

Ми крокували широкою дорогою, що білою стрічкою вилася крізь темні терени в місячному сяйві, назустріч грому канонади, чиє всепоглинаюче ревище ставало усе незмірнішим. Облиш надію, хто сюди потрапив![16] Що надавало цьому краєвиду особливо похмурого лику, то це обставина, що всі його дороги світлими жилами лежали відкритими в місячному сяйві й що на них не було видно жодної живої істоти. Ми крокували, ніби мерехтливими доріжками опівнічного цвинтаря.

Вже незабаром справа й зліва від нашого шляху розірвалися перші снаряди. Розмови притихли, а врешті й остаточно зійшли нанівець. Усі вслухалися в наростаюче завивання снарядів з тією дивовижною напругою, яка гранично вигострює слух. Першим неабияким випробуванням для нас стало проходження через Фрежікюр-Ферм, невеличку групу будиночків перед цвинтарем в Комблі. Там мішок, у який був узятий Комбль, затягнувся найтугіше. Кожен, хто хотів увійти в місто або вийти з нього, мусив пройти тут; відтак саме на цю життєву артерію і був скерований, мов промені побільшуваного скла, невпинний і найтяжчий вогонь. Наш провідник уже підготував нас до цієї фатальної тіснини; ми пробігли крізь неї підтюпцем, бачачи як усе довкола з гуркотом валиться.

Понад руїнами завис, як і на всіх небезпечних ділянках цього терену, тяжкий трупний сопух, бо вогонь тут був такої сили, що полеглими вже ніхто не переймався. Ми бігли достоту наввипередки зі смертю, і коли я на бігу зачув цей запах, мене це анітрохи не здивувало — він просто був складовою частиною цієї місцевості. До речі, цей важкий, солодкавий повів аж ніяк не був лише огидний; окрім усього, нерозривно злитий з ядучими випарами вибухівки, він мав властивість викликати якусь мало не ясновидницьку прозірливість.

Тут — і за всю війну, властиво, тільки в цій битві — я достеріг, що є якийсь такий вид жаху, чужого, мов незвідана земля. Так що в такі миті відчував не страх, а якусь натхненну, майже демонічну легкість; також накочувались раптові напади сміху, який годі було приборкати.

Від Комбля, наскільки нам у темряві вдалося розгледіти, залишився один скелет людського поселення. Купи потрощеної деревини між руїнами і порозкидане на шляху домашнє начиння виказували, що руйнації зовсім недавні. Перебравшись через численні гори уламків, тим хуткіше, що нас підганяли шрапнельні снаряди, ми добралися до місця розквартирування — великого, зрешеченого дірами будинку, який ми з трьома роями обрали собі на житло, в той час як решта два облаштувались у підвалі руїни навпроти.

Вже о четвертій ранку нас побудили з наших складених з повизбируваних уламків лож, аби видати сталеві каски. При цій нагоді ми знайшли в одній підвальній ніші повний мішок кавових зерен — відкриття, наслідком якого стало завзяте парення мокки.

Поснідавши, я трохи розгледівся на місцевості. За лічені дні важка артилерія перетворила мирне етапне містечко в образ жахіття. Цілі будинки прямим влучанням ум'яло в землю або роздерло навпіл, так що кімнати з цілим опорядженням пливли над цим хаосом, мов театральні декорації. З деяких розвалин пробивавася трупний запах, бо перший, раптовий удар застав цілковито зненацька й місцевих мешканців, поховавши