У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ - Іван Дмитрик

йшла у бій, але також людина, яка відчувала страх, холод, голод і біль. Людина, яка вміла радіти, але також і плакати. Цим розповідь І. Дмитрика відрізняється від тих небагатьох спогадів, які досі появилися про УПА. Спогади Дмитрика написані живо і з гумором. Читач прочитає їх з приємністю й почуттям гордости, що існувала українська військова сила, яка встояла стільки років у боротьбі з переважаючим чисельно ворогом. Це була модерна військова сила, вишколена в партизанських діях, яка в тому часі не мала собі рівної, зокрема, коли мати на увазі, що УПА не користувалася будь-якою чужосторонньою допомогою.

Появу книжки Івана Дмитрика треба вітати не тільки тому, що в ній описаний фрагмент боротьби нашого народу в другій половині сорокових років,але також тому, що нашим друзям та учасникам того знаменного часу вона може стати заохотою до писання своїх спогадів.

Видання цієї книжки здійснене з частинною допомогою Об'єднання к. Вояків УПА Америки й Канади.

Юрій Лопатинський-Калина

РОЗДІЛ 1

Липень 1944 року був гарячий і сухий. Селяни збирали свій важко запрацьований хліб. На сході вдень і вночі чути було глухий барабанний гул. Німецько-більшовицький фронт наближався до мурів стародавнього Перемишля.

Я перебував тоді у місті Бірчі. Його польське населення чекало приходу більшовицького війська, сподіваючись "визволення". Кілька днів перед тим я побував удома. Прощаючися з батьками і сестрою, я не думав, що бачу їх востаннє. Батьки плакали, особливо мати, яка дуже любила мене і невимовно раділа, як тільки я з'являвся вдома. Пригортаючи і цілуючи мене, вона слізно лебеділа:

— Сину мій, сину, чи ще доведеться мені тебе побачити?

Вона, немов, відчувала, що я вже не повернуся. Не вгадала лише, бідолашна, своєї гіркої долі. її вивезли на Сибір і там закінчилося її життя. Хоч остання зустріч з батьками пригнобила мене, я таки не змінив свого рішення зголоситися в ряди Української Повстанської Армії.

Тим часом 28 липня прийшла вістка, що Перемишль зайняло радянське військо. В Бірчі постала метушня і паніка. Скориставши з принагідної фіри, я поїхав до Добромиля. Тут, як і в Бірчі, люди поквапно готувалися до втечі на Захід.

У Добромилі мені не вдалося нав'язати зв'язку з УПА. А тому що артилерійські набої вже розривалися за містом, я з знайомими подався до Коростенка.

Дорога була дощенту забльокована німецькими військовими транспортами. Вояки виснажені і невиспані та такі брудні, що ледве було видно очі з-під пилюки, волоклися, наче тіні по шляху. Вони нічим не нагадували тих, що в 1939 році маршували на Польщу, ані тих, що в 1941 році йшли на СРСР. У тій збиранині, що втікала тепер панічно на Захід, не було вже тих загартованих, енергійних, рухливих вояків, що тоді. Дух войовничости давно вже вивітрився із цієї, здавалося, непереможної армії.

В Коростенку я зустрівся з хлопцями, які довший час мали зв'язок з УПА і тепер тільки чекали доброї нагоди, щоб шмигнути до лісу. Якраз тоді німці дали наказ вивозити харчі на Захід і з тією метою видали поліції вози й коні, щоб вантажити продукти.

30 липня, пів до четвертої ранку, наша валка, що нараховувала понад тридцять возів, переїхала через села Трійцю, Ямну Горішню й Долішню до Арламова. Тут, на розпорядження місцевого підпільного керівництва, ми вивантажили все добро, поховали його по криївках, а тоді повернулися до Ямни Горішньої, де вже було більше таких, як ми.

У селі рух не вгавав ні вдень, ні вночі. Постійно прибували менші й більші, краще й гірше озброєні групи, що покрутившись по селі, знову кудись відходили. Вони були одягнені в різні мундири — німецькі, мадярські, чеські, словацькі, італійські, червоноармійські. Було між ними також чимало у цивільному одягу. Це були частини УПА, для яких кінчалася боротьба з німцями, а починалася з більшовиками.

Безперервно гуділи літаки. Ночами освічували навколишній терен і скидали бомби. Вдень літаки, мов шуліки, спускалися низько над дорогами і сікли з кулеметів по автових колонах, возах з військом та цивільних втікачах, які з клунками на плечах "відривалися" від фронту, що наступав їм на п'яти. В такому хаосі треба було мати сильні нерви, щоб прийняти тверде рішення.

Тим часом до Ямни Горішньої прибувало з усіх сторін усе більше і більше охочих до УПА, і за два дні нас було понад сто.

Серед нас поширилася вістка, що "новобранців" зорганізують в одну сотню і вишлють вишколювати на Лемківщину. Пізніше почали казати, що до нас приєднають одну чоту старих вояків УПА, які вже перейшли загальний вишкіл у Карпатах, а підстаршинський в Чорному лісі в околиці Станиславова.

Одного дня, коли я стояв на стійці, надійшов з села Арламова відділ таких чорноліських повстанців. Я спочатку налякався, подумавши, що це відділ мадярів, бо всі вони мали мадярські мундири.

З цікавістю і деяким зворушенням дивився я на цих загартованих вояків УПА. Обличчя їх були засмалені вітром і сонцем. Усі були добре одягнені, мали чимало різної зброї. У стрільців були рушниці та десятизарядки, у командирів папашки1 або німецькі чи мадярські автомати. Чота мала теж кілька німецьких і мадярських кулеметів та один радянський дехтяр.

1 серпня 1944 року оголошено збірку всіх новобранців. Але, як тільки ми зібралися на одному подвір'ї, стійки заалярмувапи, що до нас наближається німецький відділ. Командир дав наказ зайняти становища. Багато з новобранців ще не мали зброї, і вони сховалися по хатах. Чорноліський відділ вийшов перед село. З усього було видно, що це вишколена військова одиниця, яка знає, що треба робити під час несподіваного алярму. Проте, серед новобранців постало замішання і треба було чимало зусиль, щоб навести порядок. Багато між нами було й таких, які взагалі не знали, що робити із зброєю. Нарешті заведено порядок: ми залягли на полі під лісом, а чорноліська чота зайняла становище в яругах. Алярм закінчився без бою, бо німці пішли в інший бік.

В цей час німці вже не були страшні для нас. Гірша справа була з більшовицькими партизанами, які