Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Російський політолог Андрій Піонтковський, директор Центру стратегічних досліджень, зазначає: «Україна справді становить загрозу, але не безпеці Росії, як про це трублять кремлівські пропа­гандисти, а відносній популярності путінської моделі корпоратив­ної, авторитарної, ворожої Заходу держави. Досвід наших колиш­ніх сусідів по комунальній квартирі, які обрали іншу модель розвитку, і передусім України, в жодному разі не повинен стати привабливим для російських підданих. Прибалти до уваги не беруться — вони завжди були чужими. А от успіх України — це кощієва смерть путінізму, цієї убогої філософії нижчих чинів ФСБ, які шаленіли від «кришування» меблевих магазинів і розпилювання нафтових ком­паній. Економіка України повинна бути підірвана, її політична сис­тема парламентської демократії дискредитована. Москва докладе всіх зусиль для досягнення цієї благородної мети. Якщо Україна ви­стоїть і підтвердить життєздатність та безповоротність свого європейського цивілізаційного вибору, це стане вирішальним аргу­ментом, кинутим на терези багатовікової суперечки всередині російської культури. Найкращий спосіб допомогти Росії сьогодні - це допомогти Україні»[3]

Проте ніхто не побудує нам суверенну державу, в якій панува­тиме демократія й верховенство права. Це залежить тільки від нас. Але для цього потрібно здолати інерцію ментальної й духовної залежності від колишньої євразійської імперії. В цьому й переконує нас остання праця Євгена Гуцала.

Лариса Масенко

ПЕКТОРАЛЬ

Скіфські - розорені й розорані - степові кургани, ці тися­чолітні могильники, які можна назвати степовими меморіалами, і степовими пантеонами, і степовими капітоліями, і степовими пірамідами. А ще як? Хоч би й як назвав - усі назви єднатимуть скіфські кургани з космосом, з вічністю, з людством. Ці скіфські кургани — як Ноєві ковчеги, що через потоки степових цивіліза­цій більш-менш благополучно допливли до підступно-жорстоких рифів нашої макабричної дійсності й розбиваються — ковчег за ковчегом, розбиваються об підводне й надводне каміння нашого безглуздого — абсурдного — глузду, і ще й таким чином, з на­шої волі, рушаться зв'язки часів і зв'язки поколінь. А нині, як і завжди, так потрібне нам відчуття єдності і часів, і поколінь, в усвідомленні цієї єдності шукаємо самих себе, свою справжню сутність, намагаючись здерти з себе як облуду фальшу нав'я­заних містифікацій своєї історичної непутящості, так і облуду фальшу своєї расово-національної меншовартості.

Зблиснула перед очима у світлі предковічного сонця скіф­ська пектораль, раптово — сліпуче, запаморочливо, несподіва­но — освітивши глибини минувшини, здається, сяйвом своїм озоривши мало не брили мороку прачасу. Скіфська пектораль, як різнобарвна веселка, як багатовимірний символ, об'єднала в єдину сув'язь народ у його індо-іранській минувшині і в його те­перішньому українському сьогоденні, дві такі віддалені й немовби різні його сутності силою мистецтва злилися в одну сутність, у якій небуття злилося з буттям, засвідчивши, що небуття немає, у якій так неповторно виразилася ідея безсмертя, котра жила й живе за панування будь-яких релігій, котра дихає будуючо-творчою енергією, котра є незнищенним і цілком реальним документом людського тривання в часі та в просторі - в просторі земному й небесному, в часі реальному і в метачасі.

І, вглядаючись у цілком конкретні образи скіфської пекторалі, ми впізнали самих себе. Так, у далеких своїх пращурах ми, їхні нащадки, з побожним здивуванням упізнали самих себе, переконавшись у своєму власному бутті на координатах степів тоді, в давнину, а власне - завжди. Бо хоч би й яка була то дав­нина, але, виявляється, курган - цей степовий Ноїв ковчег - доніс її в нинішній день, на неї можна подивитися, її можна тор­кнутися руками, заглянувши в очі своїм пращурам, а вони так само заглянули в наші очі.

І цей взаємопроникливий погляд хіба не є нескінченним по­глядом самоусвідомлення себе завжди, поглядом самозаглиблен­ня й самопроникнення в перспективи буття (їм — через наші очі) та ретроспективи буття (нам — через їхні очі), хіба це не є на землі й небі веселка-пектораль, незбагненної містичної напов­неності жива конструкція, що виражає і тримає чи не все, що здатний осягнути розум тисячоліть?

І так само скіфські камінні баби в наших південних степах — це ми. Вирубані з піщанику, січені віковими негодами, нищені революційними грозами й мало чи не тотальною зденаціоналізованістю (з чужої злої волі і з власного вбивчого недоумства), понівечені, потрощені, з осліплими очима — це також ми, які — переадресовуючи на себе - не без рослинного самозамилування згадуємо Шевченкове:

Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого. На Вкраїні милій...

Власне, розвиваючи думку про курган - могилу - меморіал - пантеон - колізей - піраміду, можна було б і саму згорьовану Україну назвати курганом-могилою-меморіалом-пантеоном-колізеєм-пірамідою, і для такого порівняння є підстави, але чи варто вдаватися до таких аналогій? Хто знає... Може, й варто...

У біблійній «Книзі Еклезіястовій» сказано: «Найкраще лю­дині, що на світ не родилась...», «Наймарніша марнота - марно­та усе!», «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!», «Всі потоки до моря пливуть, але море - воно не наповнюється: до місця, звідки пливуть ті потоки, вони поверта­ються, щоб знову плисти!», «Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, - про них згадки не буде між тими, що будуть потому», «І мудрість - то ловлення вітру», «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!», «...минуле відновлює Бог!», «Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!»,..

Мабуть, «Книга Еклезіястова» — то чи не найяскравіша «оп­тимістична трагедія», донесена до нас із минулого — й адресова­на в майбутнє. Ця «Книга Проповідника, сина Давидового, царя в Єрусалимі» така сама правдива сьогодні, при нашій рептильній Верховній Раді, як була правдива в часи «сина Давидового», як була правдива ще задовго до його часів, як буде правдива в усі грядущі часи. Справді, багато печалі в цій мудрості, і чим більше мудрості — тим більше печалі: буття людства, його історія — це, може, не така вже й «оптимістична трагедія», як хотілося б, і, даючи уроки, вона водночас наче й не дає уроків, і ота її «оп­тимістичність» — таки трагедійна і бути іншою ніяк не може.

Й поряд з «Книгою Еклезіястовою» — Соломонова «Пісня над піснями», ця пісня пісень любові й кохання, віковічних не­вмирущих почуттів юнки і юнака, жінки і чоловіка, які здатні народжуватися і вмирати так само, як усе народжується і вми­рає, але ж передаються від покоління до покоління, від покоління до покоління вмирають і воскресають, воскресають і вмирають, і, мабуть, немає нічого загадковішого й за це постійне вмирання та постійне воскресання, за