Вибране - Гарегін Нжде

Людина духу – це те ж саме, що й людина нації. Тільки такій людині можна довірити вірменський нарід і країну.

Скількох втрат і ганьби Вірменія уникла б, якби вірменство об’єдналось і вирішило втілити цю істину?

* * *

Вірменство зовсім не розуміє того лиха, що зветься псевдоінтелігенцією. Вірменин вживає слово інтелектуал, однак хибно його розуміє. Для нього всяка освічена особа є інтелектуалом. І в цьому його жахлива помилка. Освіта і науковий багаж необхідні, та їх недостатньо, щоб зробити когось інтелектуалом. Можна мати дуже сильні знання, а втім, не мати жодного права називатись “інтелектуалом”.

Правдивий інтелектуал передусім поєднує в своєму інтелектуальному потенціалі глибокоморальний образ, високі ідеї, святі почуття, істинність учення, духову відвагу, вміння творити нові ідеали, цінності, форми життя, любов до всього народу й безмежну готовність страждати заради нього.

Безперечно, такий інтелектуал, залежно від обставин, може знайти своє місце в будь-якій політичній організації, та його відданість і робота не матимуть класового чи упередженого характеру. Єдине, що для нього існує – це нація сама по собі, яка є об’єктом його безкорисливого служіння. Правдиві інтелектуали, чия робота не припиняється в житті нації, це та духова сила, без якої нарід стане збіговиськом, а нація не народиться. Інтелектуали зберігають органічний зв’язок через покоління; вони не заперечують, а збагачують і доповнюють один одного. З цього погляду, робота правдивого інтелектуала має вічний характер. Вірменство не позбавлене таких інтелектуалів, але нездатне їх використати. Наші псевдоінтелектуали швидше пристосувалися до умов діаспори і стали її використовувати.

Таким чином, наш народ і правдиві інтелектуали зостаються осторонь один одного. Еліта нації почала боротьбу за виживання проти псевдоінтелектуалів, які повністю заволоділи життям і панують зараз у невибірковий спосіб, тиранічно.

Наші псевдоінтелектуали – це єдина причина жахливої духової бідности, вульгарности й вад сучасного вірменського життя.

Нутро псевдоінтелектуалів можна побачити у злісних наклепах, боротьбі за шматок хліба, паразитуванні на своєму становищі, патріотизмі на словах.

Псевдоінтелектуали позбавлені духу, тому духово нездатні піднятися над щоденною метушнею та дріб’язком. Нездатні до творчости, вони домагаються здебільшого поганих і незначущих цілей, зостаючись страшенно ницими, недалекими та злими. Сьогодні значно легше задовольнити голод семи шакалів, аніж лють вірменського псевдоінтелектуала, позбавленого національного духу. Живучість нашої нації, її біологічний імпульс і прагнення перевірені століттями, та все ж залишаються вбоге мислення, обожнення іноземного, пораженство. Як державний службовець, він митар, згадуваний у Біблії, – лінивий, невіруючий, любить гроші. Як особистість, він переписувач. Як учитель, він esnaf4 – нездатний роз’яснити учнівському поколінню значення влади й могутности.

Якщо сьогодні в наших дітей слабне національне почуття, то це через відсутність натхнення у псевдоінтелектуалів, які шкідливіші, ніж іноземне середовище.

Ті інтелектуали, які сповнені жовчности, вони не захотіли скористатися свіжим прикладом, національною релігією наших вірменських інтелектуалів, яка турбується про націю. Псевдоінтелектуали тільки набріхували: “Національна релігія смердить гітлеризмом”. Вони брехали так знаючи, що національна релігія зародилась у часи великої небезпеки, що нависла над нашим нагір’ям, задовго до того, як людство почуло про гітлеризм. Національна релігія, як заповіти Давіт Бека, почала діяти й перемагати в 1920. Псевдоінтелектуали знають, що все – інтелектуали Вірменії, Вірменська Революційна Федерація (Дашнакцутюн) і земля Сюнік – завдячує своїм спасінням національній релігії. Знаючи це, вони вводять в оману: “Національна релігія підходить лише для американського середовища”.

Це відбувається в наші дні, коли кожен хоробрий вірменин чудово знає, що нове покоління однаково загрожене в Парижі і в Табрізі, в Сирії і на Балканах – всюди, де живе наша діаспора, і що нове покоління, аби позбутись почуття приниження, потребує національної idée force5 – джерела національної сили – національної релігії.

Псевдоінтелектуали зуміли применшити високі ідеї нашого народу. Вони вбили й поховали багато речей у нашому вікопомному житті. Візьмімо одну з їхніх жертв – вірменську церкву, клірики якої достатньо мудрі, щоб розуміти, що церква, яка займається мертвими ритуалами і панахидами, поховає Бога та свій народ.

А що з нашою школою? Вірменська школа давно забута “соколами”, безпристрасна, позбавлена індивідуальности та натхнення ниціональним почуттям. У ній можуть навчатися діти будь-якої нації. Такий заклад може дати все поколінню вірменських учнів, окрім батьківщини, хоробрости її захищати та насолоди померти заради неї.

Псевдоінтелектуали безкомпромісні. Героїчні національні заклики Алішана й Раффі, Ахаронйана й Варужана, та інших були марними, вершини героїзму зосталися недосяжними. Вони не любили небезпеку. Вони тікали від благородної небезпеки, що виховує героїв, і часто через своє боягузтво наражали на небезпеку майбутнє свого народу. Вчора вони були пораженцями і сьогодні теж проповідують сором’язливість. Для них герой – авантюрист, ідеаліст – дурень, боягуз – розважливий, негідник – людина вчинку.

За громадянською свідомістю вони страшенно боягузливі й неможливо навіть офіційно бачити їх поряд зі справедливими й добрими. Тому зараз, у вірменських реаліях, зло підстерігає нас на кожному кроці, лисиці душать левів, а покидьки розпинають Христа.

Безпринципне мислення є рисою нашого псевдоінтелектуала; позбавлений пристрасті, він іноді говорить забагато, обкладається письмовими працями з національної справи, та не замислюється над тим, що це високе достоїнство наявне лише там, де є вищий авторитет і воля – воля нації. Він мовбито мріє про духово й фізично здорове покоління, тільки не визнає, що нація це вічний удосконалювач і посилювач.

Він белькоче також і про внутрішню солідарність, не знаючи, що без вищого судді – такого як нація – тільки надмогильний ґрунт може примирити бездухове вірменство.

Він хоче нове покоління зберегти вірменським, однак не робить взагалі нічого, щоб зберегти Вірменію для вірменина. Тому й не може вирішити проблему освіти підростаючого покоління задля самозахисту батьківщини так, як це робиться всюди. Він знає, але не визнає, що сила будь-якої нації – це її молодь. Він знає, що єдність, можливість зберегти вірмен національно, зберегти вірменина за межами Вірменії, необхідну військову силу для захисту батьківщини – все це, навіть більше, нам дасть підростаюче покоління, якщо, звісно, старше покоління скерує справу захисту Вірменії в духову потребу оновлення, якщо обидва покоління керовані нацією, якщо обидва покладаються на неї – нашу націю, яка подібно Масісу6 має вічно “грізний і гарячий кратер всередині вулкану”.

* * *

Хто представляє вірменську волю (чи існує така річ)? Хто її виражає? Хто її спрямовує?

Ці питання зайві. Прогнилий лібералізм вірменських псевдоінтелектуалів давно перетворився в анархізм. Процес виродження духу нації