Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

— Вибачте… Я не наважувався… Я дуже прошу пробачити мені…

Він вийшов з-за надбудови; тепер у неясному світлі зірок Головнін бачив його бліде обличчя, контур плечей і похиленої голови.

— Не розумію: за що пробачити і на що ви не наважувались?

— Випадково я чув вашу розмову… Мені так цікаво було знати, чи добре впорався з справою Якушкін… Тепер я знаю: він таки молодець! Але я не міг спитати в нього, — чомусь він не розмовляє зі мною, хоч чим я перед ним завинив?.. Як я заздрю Якушкіну! Він викопував ваше особисте доручення! Коли ж… коли ви довірите й мені щось важливе, значне? О, я знаю, і завтра ви знов виберете його… Але як я хотів би бути завтра разом з вами!..

Капітана чомусь зворушив і вигляд Мура, і його несміливий, благальний тон. Мічман розумів, звичайно, що зустріч з японцями у фортеці може бути дуже небезпечною. Виходить, маленький Мур не з боязких, він сам шукає небезпеки? А втім, хіба й він, Головнін, коли був таким же мічманом, не мріяв про справжнє діло, не прагнув відзначитися? Помічені колись неприємні риси Мура тепер наче стерлися, розтанули в пам’яті Головніна. Він поважав своїх відважних офіцерів і матросів. Федір Мур, якого багато хто в екіпажі не любив, тепер шукав випробування. Може, він намагався мужністю, безстрашним вчинком здобути любов товаришів? Було б неправильно, якби капітан відмовив йому в цьому.

— Гаразд, — сказав Головнін. — Завтра ви поїдете зі мною у фортецю…

Мічман поривчасто схопив його руку, притис до грудей і тут же злякано пустив. Головнін не зробив йому зауваження; він пройшов у свою каюту й зачинив двері. З хвилину він сидів біля столу, слухаючи плюскіт зибу, що долинав крізь відчинений ілюмінатор. Згадалося, як колись, у далекому Кронштадті, в тісній каюті бойового корабля «Не тронь меня», маленький кадет Головнін сидів отак біля ілюмінатора, схвильований недавнім боєм у Фінській затоці й першою нагородою «За хоробрість», одержаною від самого адмірала… Майже така ж ніч, тільки трохи ясніша, пливла над рейдом, і так само співуче-прозоро подзвонював зиб. То хіба в ті хвилини кадет Головнін не був ладен розцілувати всіх матросів і офіцерів, які навчали його безстрашності в тому пам’ятному бою?.. По-дитячому щирий, схвильований жест мічмана, поривчастий рух, яким схопив він капітанову руку, відгуком, повівом юності зворушив Головніна, будячи в пам’яті таку силу спогадів…

— Навчати безстрашності, — повторив він уголос. — Це значить — завжди і скрізь пам’ятати про батьківщину та доручену нею справу. І ще це значить — навчати самовідданої дружби.

Пізно вночі, вже засинаючи, він знову подумав про маленького мічмана:

«Будь сміливим… Ти заслужиш повагу товаришів».

Ранок був безвітряний, просторий, синій, які зрідка лише випадають у цих краях. Вода, ще вчора важка, свинцева, тепер стала димчастою й прозорою. Густі, скупчені струмені світла коливаючись текли углиб. Ніс шлюпки легко й вільно, зовсім, здавалось, без зусилля, розсував воду…

Дозорні у фортеці помітили капітанську шлюпку ще в ті хвилини, коли вона відходила від борту «Дианы». Три важні чиновники, вбрані у парадні халати, заздалегідь вийшли з фортечної брами і зійшли на берег, щоб зустріти гостей…

Головнін призначив місце для висадки біля самої фортеці і тепер уперше розглядав цю японську «твердиню» так близько. Вночі японці прибрали геть розмальовані щити, і фортеційка виглядала маленькою, збудованою нашвидку, зовсім не мала грізного вигляду, властивого цим спорудам.

Штурман Андрій Хлєбников, що сидів біля руля, рудуватий мускулястий хлоп’яга з уважним поглядом і соромливою усмішкою, навіть пожартував:

— Чи то осине гніздо, чи то мурашник! А розкопирсати таку халупину і з шлюпа не штука…

— Дурницю, штурмане, зробити не штука, — строго сказав Головнін. — Добре діло важче вдається…

— Авжеж! — запально вигукнув Мур. — І треба забути такі балачки!..

Хлєбников здивовано глянув на нього, знизав плечима й нічого не відказав. А Головнін подумав, що мічман почав занадто кокошитися, і треба буде нагадати йому, щоб він не подавав голосу, коли його про це не просять…

Після довжелезного привітання, в якому, поряд з прізвищем капітана, урочисто згадувалось і сонце, і зірки, і місяць і якого Олексій не міг повністю перекласти, японець сказав, що буде щасливий забавити дорогого гостя розмовою, доки у фортеці закінчать останні готування до зустрічі.

Та розмова щось не в'язалась: Головнін спитав чиновника, як зветься мис, що його звідти добре було видно, північний кінець острова Мацмаю, а чиновник, зітхнувши, відповів, що він ніколи не цікавився такими назвами. Не знав він і яка завширшки протока, чи глибока вона, чи мілка, чи є тут течії й чи дуже вони небезпечні для мореходців.

— Розмовляти з тобою, голубе, справді «щастя»! — спересердя сказав Головнін. — Спитай у нього, Олексію, чи торгують вони з головним островом Ніпоном і скільки часу йде туди парусне, рибальське судно?

Японець відповів ухильно:

— Час дороги залежить од вітру: можна плисти повільно і швидко. А відстань… Хто ж її міряв? Шановний капітан, звичайно, знає: і дорога, і торгівля — це як пощастить.

За такою нудною розмовою минуло понад годину. Нарешті, з фортеці дали сигнал, і чиновник сказав, що тепер він повністю щасливий: він може супроводити милих його серцю гостей.

Головнін наказав матросам витягти шлюпку на берег. Зрозумівши його розпорядження, японець з усмішкою вклонився. Олексій переклав його слова:

— Дуже добре! Ми цілком довіряємо одні одним…

Біля шлюпки Головнін залишив одного матроса. Крім мічмана Мура, штурмана Хлєбникова та перекладача Олексія, з ним було ще троє моряків, матроси першої статті: Спиридон Макаров, Дмитро Симонов, Григорій Васильєв. Вони несли подарунки, приготовані для начальника фортеці: дорогі відрізи шовку й сукна.

Не ця маленька фортеця із строкатим ганчір’ям на флагштоках, на якому зображені були дракони, сонце та місяць, вразила капітана і його супутників балаганним своїм обладнанням. Їх вразила кількість солдатів, що розмістились на