Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Шлюп кинув якорі за два кілометри від берега. Ранок стояв ясний, тихий, незвичний для цих місць. Далекі гори немов складені були з синьки. Синьою була й вода за бортом шлюпки, і крила чайок, що щирили над спадистою хвилею. Бистро розтинаючи неквапливі хвилі, шлюпка наближалась до мовчазного берега, де Головнін, хоч як вдивлявся, не бачив жодної людини.

До лінії слабкого прибою лишалось щонайбільше п’ятдесят сажнів, і Головнін уже намітив місце для висадки, коли над самою шлюпкою, над головами моряків, вуркочучи пронеслось ядро… Всі батареї фортеці воднораз відкрили вогонь, — високі сплески оточили шлюпку, щось глухо вдарило В підводну частину борту.

«Напевно, пробоїна?»-подумав Головнін, наказуючи гребцям розвернутись. Білі сплески вкрили вже дерев’яні решітки на дні шлюпки, однак, покірна веслам, вона впевнено, круто розвернулась, не описуючи півкола, і полетіла назад до «Дианы» по збуреному, завихреному зибу, крізь шумну солону зливу піднятої ядрами води.

— Погано… Дуже погано стріляють, — сказав Головнін, посміхнувшись до матросів. — Таку близьку ціль з першого залпу слід було б накрити! І заряджають вони повільно, гави… Ну, підлі пірати, я б вас провчив, коли б був у мене наказ!

Назустріч капітанській шлюпці від «Дианы» вже мчали озброєні гребні судна. За першим же залпом японських гармат Рікорд послав їх на виручку Головніну. Та допомога не була вже потрібна, — шлюпка виходила за дистанцію обстрілу непошкодженою.

Японці, звичайно, бачили з фортеці, що тепер ядра їхні роблять недоліт, І все ж запекло стріляли. Головнін дивувався з цього безглуздя:

— Певно, зраділи, що трапилась нагода попрактикуватися? Чи в них перевантажені арсенали? Ану, лишень, Рікорд, пошли їм один «гостинець», та так, щоб неодмінно у. фортецю влучив!..

На шлюпі пролунав сигнал бойової тривоги; комендори метнулись до гармат. Ті кілька повільних секунд, коли корабель наче завмер на незримому вирішальному рубежі і люди на ньому наче затамували подих, Головнін пізніше не міг згадати без хвилювання. Саме ці хвилини вирішали хід дальших подій. Коли б гримнув постріл, він багато дечого змінив би на краще в подальшому плаванні «Дианы», в долі самого Головина.

Шлюп, певно, пішов би в протоку, що відокремлює Кунасірі від Мацмаю, або повернувся б до північних островів пасма, де теж було ще чимало незавершених справ. Однак постріл не пролунав, і хоч капітан зробив обачно, давши інший наказ, люди на березі на це не зважили.

— Стривай-но, братіку, — сказав Головнін комендорові, хутко піднімаючись на палубу шлюпа. — Починати воєнні дії без волі уряду ми не повинні.

Чіткий стук кроків підказав Головніну, що підійшов Рікорд і стоїть поруч. Не обертаючись, Головнін спитав:

— Ваша думка, капітан-лейтенанте?..

Голос Рікорда здався йому схвильованим:

— Правильно… Але ж образливо… так образливо, Василю Михайловичу!..

— Особиста образа і справа міжнародного значення… Що важливіше?

— Вони відкрили вогонь без найменшої причини!.. Вони підпустили шлюпку до самого берега і стали розстрілювати її в упор! Може, вони насміляться заявити, що мусили зробити це з самооборони? Але ж на шлюпці — семеро чоловік, а на березі — фортеця…

— Терпіння, Петре, терпіння і витримка, — повільно глухо промовив Головнін. — Якщо ми опинимось у становищі, коли треба буде захищатися, ми їм дамо урок справжнього бойового вогню. А поки що — вкрити гармати. Шлюп відвести далі від фортеці. Спробуємо… ще раз спробуємо порозумітись.

Мовчки, з жалем комендори відійшли від гармат. З берега прогримів останній постріл, і повита димом фортеця замовкла.

І знов на мисах цілу ніч горіли вогнища. В плинних відблисках, що дробились на зибу, чорними тінями шнирили японські човни. Вахтові на шлюпі пильнували, — жоден човен не наблизився до «Дианы»…

Цієї ночі в офіцерському салоні довго радились Головнін, Рікорд і лейтенант Рудаков, придумуючи способи, як порозумітися з японцями на віддалі. План, запропонований Рудаковим, був простий, і капітан жартівливо сказав, що тисячу років тому, може, і в Європі користувались такою ж «поштою».

Вранці шлюпка відбуксирувала до селища і залишила на видноті діжку. В одному відділенні її поставили склянку з прісною водою, поклали кілька полін і жменю рису. В другому відділенні лежав відріз червоного сукна, бісер і золоті монети. Тут же поклали картинку, намальовану кимось з мічманів: вона зображала гавань, фортецю, шлюп, стріляючі фортечні гармати і німі гармати шлюпа…

Тільки-но матроси «Дианы» повернулись на корабель, японці зараз же забрали діжку. Того дня вони ніякої відповіді не дали.

Наказавши приготуватись до бою, Головнін вивів «Диану» на те саме місце, де недавно її обстрілювали японські батареї.

Фортеця мовчала. Ніхто не вийшов з-за обвішаних строкатими тканинами стін. Капітан велів скликати всіх офіцерів і прочитав перед строєм наказ. У наказі він вимагав від кожного офіцера негайно, в писаній формі подати свою думку про становище, яке створилося: чи ждати відповіді під загрозою нового обстрілу, чи застосувати силу?

Красень Мур виступив з шеренги і, певний, видимо, що його підтримають усі офіцери, викрикнув, зриваючись з голосу:

— Бій!.. Тільки бій!.. Як вони насмілились?! Та ми їх… та ми… одноголосно!..

Його ніхто не підтримав. Головнін зауважив без усмішки:

— Я знаю, мічмане, ви відважна людина. Однак таке відповідальне питання потребує загального рішення.

Мур сховався в шеренгу. Офіцери усміхались. Головнін дав команду розійтись.

За півгодини капітан перечитував писані висловлювання офіцерів «Дианы».. Мур і справді вирішив «одноголосно», — за воєнні дії подав голос лише він. Обурюючись з ганебного поводження японського, начальства, всі офіцери вважали, однак, що без урядового розпорядження воєнних дій ні в якому разі не можна починати.

Перечитавши подані папери, капітан наказав вивести шлюп за дистанцію фортечного вогню. З далекого рейду, де кораблю не загрожувала небезпека, він послав загін озброєних матросів у рибальське селище, розташоване біля самої гавані вздовж